Читати книгу - "Лист до короля"

Я ще не знаю, що робитиму, — відповів Ярро сердито. — Це моя справа. Ми ніколи більше не зустрінемось.

— Не думаю, що це гарна ідея — повернутися до нього, — мовив Тіурі.

— Ти ще й повчатимеш мене?! Імовірно, мені й не можна буде повернутися: він не поважає вояків, які не спроможні виконати його доручення. Але, кажу тобі ще раз, це вже мій клопіт.

— Ні, — заперечив Тіурі, — не зовсім так! Можливо, ми більше ніколи й не побачимося, але, так би мовити, завдячуємо один одному за врятоване життя. і, отже, також за все, що робитимемо в майбутньому.

Ярро на мить замислився.

— Може, й так. Може, і справді все так, як ти кажеш, і між нами з’явилося щось спільне. Але в кожного з нас — свій шлях, хоча мій може бути й іншим, аніж я завжди гадав. — Здалося, він пожалкував у цю мить про свої слова. — Ну, я пішов. Бувай. Доброї дороги.

Не чекаючи відповіді, він пішов геть.

— Прощавай, — услід йому сказав Тіурі.

Ярро пройшов трохи, але раптом зупинився: вагаючись, він повернув назад.

— Це буде нечесно — ось так піти, нічого тобі не сказавши. Я таки маю дещо повідати.

— Не сказавши — що?

— Завдяки тобі я лишився живий, — говорив Ярро, -і я не можу залишити тебе з думкою про те, що зі мною всі твої небезпеки минули. Я не єдиний, кого послали за тобою.

— Не єдиний?

— Ні. Ми спостерігали за вашим гуртом звіддаля. Я мусив іти за тобою, а другий пішов за тими, що поїхали західною дорогою. двоє Сірих Лицарів, зброєносець та юнак на вороному. Ми спершу вирішили, що саме він нам і потрібен, але, коли побачили тебе, що йшов на самоті вздовж берега Блакитної річки, засумнівалися, тому я й пішов за тобою. Ну, я одразу зрозумів, що ти — той, хто нам потрібен...

— Як? — перебив його Тіурі.

— Я впізнав тебе. Я був одним із Червоних Вершників, що переслідували тебе в Королівському лісі Даго-ната.

— І ти був серед тих... — почав Тіурі, та змовчав.

Він ледь не спитав Ярро, чи був він серед тих, хто вбив лицаря Едвінема, але зупинився, бо, певно, було краще припнути язика.

Однак той, здавалося, прочитав це запитання в очах юнака. Він відвів погляд і сказав:

— Ти ж знаєш, що я нехороша людина. — І продовжив свою розповідь: — Другий от-от зрозуміє, що переслідує не того, кого треба. Але він не повернеться назад, ні, він намагатиметься знайти тебе, бо це його завдання і його бажання. Може, він піде услід за тобою, а може — спробує перейти гори раніш за тебе й підстерегти тебе на тім боці. І не заспокоїться, допоки не знайде! Він не такий, як я. Якби ти витягнув його із прірви, він тут-таки зіштовхнув би тебе до неї без вагань. Він найкращий шпигун і найгірша людина з усіх, кого я знаю. Він хитрий та спритний, і ніщо не змусить його звернути з обраного шляху.

— Хто він? — прошепотів Тіурі.

— Ніхто з нас не знає його справжнього імені, ми кличемо його Коброю. Остерігайся його!

— Який він на вигляд?

Ярро знизав плечима.

— Іноді він одягається, як Червоний Вершник, іноді

— як простий солдат. Переважно шпигує — і тоді перевтілюється в кого завгодно. Який він має вигляд? Не високий і не низький, не старий і не молодий, русявий або темний. Лише очі можуть його видати: підступні, як у змії. Ми всі його боялися. так, інколи ми боялися, що станемо такими ж мерзенними, як і він!

— Ярро помовчав й усміхнувся: — Я не лише порушив наказ свого сеньйора, а й розладнав його плани! Ну все. Прощавай!

Тіурі простягнув йому руку.

— Дякую, — серйозно сказав юнак. — І, якщо ти не знаєш, що робити, поговори з Менауресом. Він неодмінно дасть пораду і допоможе тобі. Відлюдник знає, може статися, більше, аніж ти уявляєш. Прощавай!

4. Паккі

Тіурі дивився услід Ярро, допоки той не зник з очей. Потім сів, щоб обміркувати почуте.

— Тепер можна й поїсти, — несподівано з’явився Паккі. — Ось, — і він простягнув Тіурі жменю ягід.

Тіурі подивився на нього дещо розгублено. Він начебто забув про існування смаглявого хлопчини.

— Дякую.

Паккі поклав ягоди на плаский камінь і присів поруч.

— Він пішов, так? — спокійно сказав хлопчина.

— Так. Звідки ти знаєш?

— Я бачив, як він ішов, — Паккі поклав ягідку до рота.

— А-а-а.

Чи чув Паккі щось з їхньої розмови?..

Паккі виплюнув кісточку, узяв другу ягідку й уважно її оглянув. Потім перевів свій ясний погляд на Ті-урі.

— Хто ти такий? — спитав він тихо.

— Хто я? — здивувався Тіурі.

— Ти лицар? Вісник?

— Звідки ти взяв?

— Я одразу второпав, що ти не простий подорожній. Я бачив твою кольчугу в скрині Менауреса, і. — Паккі з’їв другу ягідку, — і я чув усе, про що ви говорили. Ненавмисне! Тут голоси іноді чутно за версту. Через відлуння. Спершу я хотів піти, але тоді згадав, що мені велів Менаурес, і вирішив, що краще мені знати все.

— А-а-а, — протягнув Тіурі знову, не знаючи, сердитися йому, дивуватись чи хвилюватися.

— Так, тепер, принаймні, я знаю, на що звертати увагу. Кобра, наприклад. Тепер йому нас не перехитрувати; і тут, у горах, про це подбаю я! Скоріше він сам звалиться у прірву.

— О! Так? Але тепер ти маєш розповісти мені, що.

Та Паккі не дав йому договорити. Він скочив, підхопив речі й гукнув:

— Ходімо зі мною!

— Що сталося? — насторожився Тіурі.

— Давай змінимо місце! Тут відлуння!

Щойно вони всілися, як Паккі продовжив:

— Я не все зрозумів з того, що говорив Ярро, але дещо знаю. Ти маєш при собі листа до короля Унаве-на, а Ярро — точніше, його господар — не хоче, щоб король його отримав. І вони послали за тобою навздогін якогось Кобру, хитрого змія... — він помовчав, а потім додав: — Ти нічого не кажеш. Звісно... Не наважуєшся. Упевнений, ти думаєш, як і мій дядько, той завжди говорив: «Довіряй лише собі». І ти правий. Але я вже знаю про твою