Читати книгу - "Лист до короля"

таємницю і гадаю, що ліпше сказати тобі про це, щоб ти знав, і не робити вигляд, начебто мені нічого невідомо.

Тіурі подивився на нього й розсміявся.

— Це правда. Я теж дещо дізнався. Будь обережний, розмовляючи в горах, бо відлуння може видати тебе.

Паккі теж розсміявся. Але одразу посерйознішав і сказав:

— Не бійся, я тебе не зраджу. Можеш мені довіряти. У мене теж є доручення. Менаурес сказав мені так: «Ти маєш бути його провідником і показати йому найкоротший, найбезпечніший шлях. Ти маєш стежити, щоб ніхто його не підстеріг; пильнувати, коли він спить, і бути поруч, коли прокинеться.» Ось яке в мене доручення. Тому я залишався поблизу й чув, про що ви говорили. А позаяк мені доручено бути провідником вісника, то твоє доручення насправді стало трохи й моїм.

Тіурі дивився на нього, йому було дуже приємно відчувати, що Паккі стає не лише його провідником і супутником, а й другом. Він простягнув хлопчині руку.

— Я повністю довіряю тобі. Ось моя рука. Так, я справді маю доручення, але ні з ким не можу говорити про нього. Є вороги, які зроблять усе для того, щоб перешкодити мені виконати його. Це я вже зрозумів. Пізніше, можливо, розповім тобі більше. І, будь ласка, постарайся, щоб ніхто не пронюхав, що тобі щось відомо.

— Авжеж! — Паккі міцно потиснув йому руку й раптом вигукнув: — Який же я осел! Ягоди ж так і залишилися на камені! Я збігаю за ними. Вони винні в тому, що я дізнався твій секрет, на покару вони мають бути з’їденими, аби нікому більше не могли нічого розповісти.

— Як же тут все-таки гарно, — замилувався Тіурі, коли вони рушили далі.Тепер йому все уявлялося набагато кращим; здавалося, тепер його вже не обтяжують втома і біль, турбота або недовіра. Велич могутніх гірських стін, верхів’я яких оповиті хмарами; химерно вигнуті сосни, що видніються подекуди на схилах... Усе довкола здавалося йому чудесним: мінливі дивовижні краєвиди, бурхливі потоки і плескіт води.

— Тобі теж тут подобається? — спитав Паккі. — Я знаю лише це, тож мені важко порівнювати, але, думаю, ніде в іншому місці мені не захотілося б жити. Я люблю видряпуватися на гору, а потім роззиратися навкруги — де я опинився. У мене й батько такий був. На селі його вважали диваком. Одного дня він упав у прірву й розбився; кажуть, що й зі мною таке трапиться. Дурниці! Сусід мого батька кроку за село не ступив, а помер, звалившись з драбини. То краще вже впасти в прірву, правда? Принаймні, хоч щось побачиш!

Тіурі погодився.

Паккі продовжував розповідати про свого батька.

— Кажуть, я схожий на нього. Його звали так само, як і мене. А твій батько живий?

— Так. І в мене також його ім’я.

— Мартин?

— Ні, — тихо сказав Тіурі, — його звати Тіурі, і це моє справжнє ім’я.

— О! — Паккі захоплено дивився на Тіурі широко розплющеними очима.

— Але при сторонніх ти не маєш мене так називати.

— Ні-ні, авжеж ні, — і Паккі замовк, хоча, здавалося, хотів ще про щось запитати.

До заходу сонця вони дійшли до місця, яке Паккі намітив на цей день для ночівлі — це були дві гірські порожні хижки, тут можна було заночувати. Після заходу сонця Тіурі справді відчув прохолоду й радо накинув кожуха.

Вони розташувалися в одній із хижок, повечеряли тим, що мали, але вогню, аби не видавати себе, розпалювати не стали.

Затим Паккі дістав пляшечку і показав Тіурі:

— Ось, це дав мені Менаурес, щоб змащувати твою рану.

Тіурі усміхнувся й підставив руку.

— Я мало на цьому розуміюся, — зізнався Паккі, — але, як на мене, вона вже почала загоюватися. Менаурес говорив, що я її маю змащувати, якщо заболить, та дбати, щоб ти її не застудив. Нічого страшного, вона вже не болить.

Юнаки загорнулися у ковдри й повкладалися.

— Завтра, — заговорив Паккі, — ми підемо стежкою, якою ніхто, окрім нас, не пройде.

— Чому? — позіхаючи, спитав Тіурі.

— Ніхто її не знає, навіть мій батько не знав. Менау-рес показав її мені. Він знайшов її випадково. Точніше, знайшов не він, а хтось інший, хто шукав відлюдника. Він прийшов з того боку.

— І як же це сталося? — мовив крізь сон Тіурі.

— О, дуже давно, ще до того, як я народився, молодий лицар короля Унавена йшов через гори, заблукав і потрапив у завірюху. Він засурмив у ріг, а Менаурес почув і пішов його шукати. І знайшов на тій самій нікому не відомій стежині. Лицар уже проминув Перевал і був неподалік від мети. Менаурес назвав це дивом, бо лицар узагалі не знав шляху в горах. Це був відважний юнак, пізніше він став славетним лицарем. Його звали Едвінем.

Тіурі миттєво прокинувся.

— Едвінем? — повторив він.

— Ти чув про нього?

— Так.

— Ти його знаєш?

Тіурі відповів не одразу.

— Так, — вимовив він нарешті. — Одного разу я зустрів його.

— Правда? І навіть говорив з ним?

— М-м-м. так.

Паккі припіднявся — і Тіурі почув його шепіт:

— Скажи, тебе ж звати Тіурі, так?

— Так, — відповів здивовано юнак.

— Я знаю пісню про лицарів короля Дагоната, про велику битву на сході. Слухай:

Чи чув ти пісню, мій друже,

про битву на сході,

про лицарів

і про прекрасні й далекі часи?

Як Дагонат, наш суверен, вів до бою свою дружину

і як здався в полон переможений ворог відважному паладину.

Король одягнений в плащ пурпуровий, у золотій короні, на білому коні, він величний,

як у палаці на троні.

Хто правобіч він нього, чий щит, блиск золота на лазурі?

Найхоробріший із повірників -відважний граф Тіурі.

— Лицар Тіурі, Тіурі Хоробрий — це твій батько? -урвавши пісню, несподівано спитав Паккі.

— Як ти здогад. — почав було Тіурі, але обірвав себе: — Так, він мій батько.

— Тоді й ти також лицар! — схвильовано прошепотів Паккі.

— Ні, я — ні. Я був лише зброєносцем.

— Але ж ти згодом станеш лицарем, правда? Спочатку паж, потім зброєносець. адже так? Розкажи!

— Спершу я служив пажем у матері, тоді зброєносцем у батька, — Тіурі усміхнувся в темряві, бо пригадав щасливі роки в Тейурі. Уперше за багато днів подумав він