Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Десяти-п’ятнадцяти нічвидів, вів далі Картер, напевне вистачить, щоб жоден шантак і близько не підлітав до Картера, хоч, мабуть, непогано було б узяти до гурту ще кількох упирів, які б знали, як керувати цими створіннями, — упирям, звісно, це відомо краще, ніж людям. Вони могли б приземлитися будь-де за мурами тієї легендарної цитаделі з оніксу і там зачекати його повернення чи знаку відлітати, коли сам він піде в замок, щоб помолитися земним богам. Якщо хтось із упирів вирішить супроводжувати його до тронної зали Великих Древніх, він буде вельми вдячний, бо їхня присутність додасть ваги та поважності його проханню. Проте він жодним чином не наполягає на цьому, а лише просить перенести його до замку на верхівці незвіданого Кадата і назад; звідти вони помандрують або до чарівливого присмеркового міста, якщо боги виявлять йому ласку, або ж назад до земної Брами Глибокого Сну, якщо його молитви не будуть почуті.

Упирі дуже уважно слухали мову Картера, і невдовзі небо почорніло від хмар нічвидів, за якими раніше послали вісника. Крилаті тварюки сіли півколом довкруж армії упирів, терпляче очікуючи рішення собакоподібних старшин стосовно прохання земного мандрівника. Упир, який був колись Пікманом, про щось серйозно переговорив із побратимами, і зрештою Картерові запропонували значно більше, ніж він міг би сподіватися навіть у найкращому разі. Оскільки Картер допоміг їм здолати місячних потвор, вони вирішили допомогти йому із зухвалою мандрівкою туди, звідки ще ніхто не повертався: з ним мали вирушити не просто кілька союзних нічвидів, а ціла їхня армія з упирями-ветеранами, на місці ж залишався лише невеличкий гарнізон, якому належало захищати галеру і поранених у бою на щербатій скелі. Вони готові були здійнятися в повітря за його бажання, а після прибуття на Кадат його мала супроводити поважна свита упирів, щоб він міг висловити своє прохання земним богам у їхньому замку з оніксу.

Безмежно зворушений і вдоволений таким виявом вдячності, Картер зі старшинами упирів став планувати свою зухвалу мандрівку. Було вирішено летіти дуже високо, понад страхітливим Ленґом з його безіменним монастирем і моторошними кам’яними селами; зупинитися мали тільки на сірих вершинах, щоб переговорити з нічвидами, норами яких були поточені верхівки тих гір і кого бояться шантаки. Тоді, залежно від порад, отриманих від тамтешніх мешканців, вони виберуть маршрут — підлетять до Кадата або з боку різьблених скель, котрі стримлять на північ від Інґаноку, або через північні околиці самого мерзотного Ленґу. Собакоподібні та бездушні, упирі з нічвидами не боялися того, що їм може трапитися в тих невторованих пустелях, не відчували вони і жодного благоговійного страху перед Кадатом, який там самотньо височіє, ховаючи на вершині оніксовий замок.

Близько полудня упирі з нічвидами були готові до відльоту, кожен упир уже обрав собі пару рогатих криланів, яким належало його нести. Картер летів на чолі ескадри поруч з Пікманом, попереду подвійної шеренги нічвидів без вершників, які становили авангард війська. Пікман коротко верескнув наказ, і вся велетенська армія страхітливою хмарою здійнялася понад поруйнованими колонами й розкришеними сфінксами правічного Саркоманда — все вище і вище, аж поки зникли з виду величезні базальтові кручі за містом, і перед їхніми очима простяглися холодні, безплідні і рівні як стіл околиці Ленґа. А чорні істоти злітали все вище, аж поки сама рівнина внизу не змаліла; і коли вони отак летіли на північ понад овіяним вітрами плоскогір’ям, Картер здригнувся, помітивши кружало грубо обтесаних монолітів і приземкувату будівлю без вікон, у якій, він знав, живе зодягнена у жовтий шовк химородина, від якої лише нещодавно він заледве втік. Цього разу вони навіть не знизилися, військо, мов зграя величезних кажанів прошелестіло понад пустельним пейзажем, на величезній висоті проминувши тьмяні вогники мерзенних кам’яних сіл, ні на мить не затримавшись, щоб поспостерігати за напівлюдьми з рогами і копитами, які там, унизу, вічно танцюють і грають на флейтах. Якось вони побачили шантака, що низько летів над рівниною, але той, запримітивши зграю нічвидів, огидно заверещав і в нападі паніки кинувся геть на північ.

Уже в сутінках вони дісталися до гірського хребта, що відділяє від цих земель Інґанок, і спустилися до тих дивних печер біля вершин, яких, за спостереженнями Картера, так боялися шантаки. У відповідь на наполегливе скавучання старійшин упирів, із кожної нори нескінченним потоком посипали рогаті чорні нічвиди, з якими упирі та нічвиди з їхнього війська якийсь час радилися переважно за допомогою химерної жестикуляції. Невдовзі з’ясувалося, що найкраще буде рухатися понад холодною пусткою, що лежить на північ від Інґанока, бо в північних околицях Ленґа повно непомітних пасток, яких побоюються навіть нічвиди; потойбічні сутності, які таяться у білих напівсферичних будівлях, що примостилися на дивних пагорбах, і які народні повір’я пов’язують з такими мерзотами, як Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп.

Ці мешканці вершин майже нічого не знали про Кадат, казали тільки, що на північ від них лежить якесь незнане диво, на сторожі якого стоять шантаки і витесані з гір вартові. Вони розповіли їм чутки про дивне викривлення простору, яке можна спостерігати на тих несходимих ліґах північних просторів, пригадали напівзабуті перекази про край, у якому вічно панує ніч, проте нічого не могли сказати напевне. Тож Картер із товаришами ґречно їм подякували і, пролетівши над гранітними верхів’ями до небес Інґаноку, опустилися нижче пелени сяйливих хмар, коли віддалік уже виднілися страхітливі недремні ґорґулії, які колись були звичайними горами, аж поки рука якогось титана не витесала жах із незайманих скель.

Там вони й сиділи страхітливим півколом, ноги їхні вгрузали в пісок, а митри пронизували осяйні хмари: моторошні, схожі на вовків, двоголові, з мордами, спотвореними люттю, і здійнятими вгору правицями, вони бездумно і похмуро споглядали межу людського світу, власним жахом оберігаючи підступи до холодних північних країв, які не належать людям. З їхнього підніжжя у повітря здійнялась величезна хмара зловісних шантаків, проте вони з несамовитим реготом полетіли геть, щойно в небі серед хмар замаячив авангард нічвидів. Армія помчала на північ від тих гір-ґорґулій, далі, безкінечними лігами похмурої пустелі, де не було жодного орієнтиру. Хмари відсвічували все слабше і слабше, аж поки зрештою довкола Картера не згустилася суцільна чорнота, проте крилані, вирісши у мороці підземель, ні на мить не зупинялися, оскільки вони бачили не очима, а всією поверхнею своїх слизьких тіл. Вони летіли все далі й далі, крізь вітри, які доносили до них химерні звуки та химерні запахи, летіли в найгустішу темряву, минаючи такі неосяжні простори, аж Картер замислився, чи й досі вони ще в земному краю снів.

Тоді зненацька хмари розступилися і над їхніми головами засяяли зорі. Внизу була незмінна чорнота, але бліді вогники у небесах, здавалося, сповнилися таким змістом і значимістю, як ніде інде. І річ була не в тому, що змінилися сузір’я, просто знайомі образи набули значень, яких вони ніколи раніше не мали. Усе сфокусувалося на півночі: кожна лінія, кожне зоряне скупчення мерехтливого неба стали тепер частиною розлогого панно, єдиним призначенням якого було поквапити спершу погляд, а потім і самого спостерігача рухатися