Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Батько, Мешах Варбург, заглянув до палати, і його погляд, наче промінь прожектора, впав на медиків, і він нетерпляче поквапив їх. Здавалося, що могутній Мешах, котрий звик тримати все під своїм контролем, і в чиїх руках, наче в лещатах, здавлювалися долі людей, все ще не вірив у моє раптове повернення. Адже ця ситуація, одна з небагатьох у його житті, яка змусила його по-іншому поглянути на життя, наче на крихку вазу, що може розбитися будь-якої миті. Ще зранку він виглядав надломленим, немов велетень, що зазнав поразки, а вже під вечір, цей сорокарічний чоловік, у чиїх очах знову засяяла сила та впевненість, наче сталева броня, знову випромінює велич, опанувавши себе і миттєво пристосувавшись до викликів обставин, немов досвідчений генерал, що керує своїм військом.

Не дочекавшись, поки лікар, наче тінь, покине палату, він неквапливо увійшов, і його постать заповнила собою увесь простір, а руки склав на грудях, наче перед виступом на сцені. Я добре знаю свого батька, і його задумливість не приховалася від моїх очей, наче дрібна тріщина на склі. Мабуть, знову в думках розігрує шахову партію, маніпулюючи фігурами, немов лялькар, що смикає за ниточки своїх маріонеток. Але відтепер я не братиму участі у його грі, як безвольна маріонетка, і не дозволю йому знову керувати моїм життям.

— Тату, де мама? — мій голос звучав впевнено, як перед боєм, незважаючи на моє ослаблене тіло. — Я хочу спочатку поговорити з нею, — спрямувала я на нього впевнений погляд, немов лазерний промінь, і змусила його зупинитися.

— Ані, для початку дозволь мені все пояснити, адже… — почав він, і його голос звучав підозріло лагідно.

— Ні, — різко перебила я батька, і моє слово прозвучало, наче дзвін, розбиваючи тишу палати. — Зараз мені потрібна мама, а в тебе було майже десять років для пояснень, — я виставила руку вперед, наче бар’єр, що перегороджує його шлях, натякаючи, що моє рішення є чітким і безапеляційним, як вирок. До речі, цей жест був улюбленим у батьковому спілкуванні зі своїми підлеглими, і тепер я використовую його проти нього, тому він від несподіванки на деякий час втратив дар мови, і його обличчя стало виражати цілковиту розгубленість, наче він випав зі свого звичного світу. А я, відчуваючи, що перемагаю, цим скористалася, щоб продовжити, наче стріла, що летить до своєї цілі.

— І ще одне, — вже значно м’якше промовила я, і в моєму голосі зазвучала ніжність. — Коли я була в комі, я все чула, хоч і не могла нічого сказати, наче дивилася на життя крізь тонке скло. Чула всю твою бесіду з Емре, відчувала твою підтримку та турботу, за що я тобі щиро вдячна. Мені вдалося тебе пізнати глибше, ніж раніше, немов я розгледіла твою душу. Тепер я знаю, що ти любиш мене по-справжньому, — і мій погляд, сповнений тепла і розуміння, зустрівся з його поглядом, що виражав розгубленість, він не міг збагнути тих різких змін.

Звична маска чоловіка, який все контролює, і який звик до послуху і покори, розбилася на друзки, наче давня амфора, а спантеличений магнат, що звик до шанобливого ставлення, став схожим на юнака, що пізнає цей світ, і вперше в житті відчуває непевність. Потрібно скористатися моментом несподіванки і переломити ініціативу у грі, де моє життя розігрується, як шахова фігура пішака, і де я завжди була лише слухняною фігурою у чужих руках. Отож, зараз мій хід, і я не марнуватиму його на беззмістовні репліки, що нагадували б пташиний щебет.

— …тому, батьку, лише надії на побачення з мамою змогли повернути мене до життя, немов маяк серед темряви. Емре багато зі мною спілкувався, маю на увазі ментально, немов між нами був невидимий зв’язок. Його зв’язок, бажання допомогти, магічний вплив, який він здійснював на мене та моє велике бажання зустрічі з матір’ю — усі ці фактори в сукупності повернули мене до життя, наче воскресили з мертвих. Так, я дійсно не бачила подальшої перспективи, особливо після зради Константина, — мої слова прозвучали наче сповідь, відкриваючи перед ним всі мої рани, що кровоточили.

При згадці нареченого, його скули і жили здригнулися, немов сталеві струни, а кулаки стиснулися, наче хотіли розчавити все навколо, та він встиг опанувати себе, і заховати свої справжні емоції за маскою байдужості.

— Ананіє, доню… — він промовив, і його голос прозвучав трохи м’якше, ніж раніше. — Зараз найголовніше, що ти йдеш на поправку і одужуєш. Ти матимеш змогу поступово в усьому розібратися, але прошу дослухатися до моїх порад, — і в цих простих словах, немов у солодкому сиропі, можна було розчути певні ультимативні нотки, натяк на те, що він все ще збирається керувати моїм життям, як і раніше. Звісно, сподіватися на те, що батько миттєво змінить свою поведінку, нереально, наче сподіватися, що сонце перестане світити. Проте і я вже не наївна дівчинка, що вірить у казки, і не змирюся з тотальним контролем за кожним моїм кроком.

— Звісно, тату, — відповіла я, і в моєму голосі пролунали нотки впевненості, як перед початком битви. — Але прошу враховувати мою думку у справах, що стосуються мого життя, — додала я, дивлячись йому прямо в очі. — А тепер поклич маму скоріше, — попросила я, і в моєму голосі зазвучало нетерпіння, немов я знову перетворилася на маленьку дівчинку, що чекає на свою матусю.