Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 27

Я приготувалася до зустрічі з матір’ю, моє серце наповнювалося трепетним очікуванням, наче перед довгоочікуваним побаченням, але замість неї, після батька, до моєї палати, немов непрошений гість, зайшов Константин. В його руках красувався розкішний букет рожевих троянд, що нагадували пухнасті хмаринки, і він посміхався найчарівнішою посмішкою, яку тільки міг видавити зі свого лицемірного єства. Його вигляд, як завжди бездоганний і продуманий до найменших деталей, немов він щойно зійшов з обкладинки модного журналу, тепер викликав у мене лише презирство, як до фальшивої монети. Моє обурення від споглядання такого нахабства та лицемірства лише зростало, як темна хвиля, але фізично я почувалася настільки виснаженою, що не хотілося марнувати ні часу, ні слів на безглузді суперечки, що нагадували б діалог між глухими. Зараз точно не час і не місце для цього фарсу, що нагадує театральну виставу, де всі слова є вимученими та нещирими.

— Привіт, кохана, — його голос звучав лагідно, наче мед, але його удаваність жалила мене гірше за бджолиний укус. — Як добре, що ти одужуєш, — додав він, і в його очах спалахнула нещира радість. — Я примчав, як тільки дізнався, що тобі краще, — він наблизився до мене, розглядаючи мене впритул, наче мисливець, що вивчає свою здобич, і спробував поцілувати, наче нічого не сталося.

— Дякую, — трохи відвернулася я, і підставила йому щоку, немов давала відсіч, а не обіймала.

— Ананіє, я щодня навідував тебе і разом з твоїм батьком не втрачав надії на те, що ти вийдеш з коми, — промовив він, і його голос звучав спокійно, наче він сам вірив у свої слова.

— Годі лицемірства, Константине, — перебила його я, і мої слова прозвучали, наче крига, розбиваючи його вдаваний спокій. — До речі, мені стало зле після нашої останньої розмови, тож тепер я не маю наміру слухати від тебе маячню, — додала я, і мій голос наповнився гнівом. — Просто забирайся геть, — і мої слова прозвучали, як вирок, що не підлягає оскарженню.

Хлопець явно не очікував на таку відповідь. Здавалося, що він готовий цим розкішним букетом троянд, який тепер нагадував лише пачку паперу, прибити мене, а очима спалити дотла, і його обличчя спотворила гримаса злості.

— Ананіє, не забувай, хто твій наречений, — дещо підвищив голос Константин, відчуваючи ураження свого самолюбства, що нагадувало роздутого павича. Він розщепив верхній ґудзик сорочки, наче намагався звільнитись від невидимих кайданів, і поправив волосся, що спадало на його чоло, як театральний актор, що готується до свого виступу. Ці рухи лише заповнили паузу, яка виникла між нами, як невидима стіна. Здавалося, він обдумував свою подальшу поведінку, і чомусь неймовірно лютував, наче боровся із самим собою, змушуючи себе залишитися тут, як загнаний звір, що потрапив у пастку.

— Ти ще щось хочеш сказати? — моє питання прозвучало, як виклик. — Не затримуй мене, бо я втомилася, — додала я, відчуваючи, як сили покидають мене, і моє терпіння наближається до межі.

— Відпочивай, люба, — його голос звучав, наче солодкий сироп, але лукавство його слів, наче отрута, пронизувала моє єство. — Радий, що тобі краще, — додав він і його очі, наче холодні камінці, на мить зупинилися на мені. — До зустрічі, — наостанок промовив він, і повернувся, залишаючи на тумбочці, де лежали мої ліки, розкішний букет рожевих троянд, немов підношення на вівтар лицемірства, і вийшов, нагородивши мене наостанок загадковим поглядом, що нагадував посмішку хижака, що полює на свою здобич.

Після цієї зустрічі хотілося лише кинути йому вслід цим букетом,  хоча квіти, ці безневинні творіння природи, не заслуговують на таке ставлення, навіть якщо їх приніс такий мерзотник, що втілює в собі всю фальш світу. Отож, батько, цей майстер маніпуляцій, все ж таки й надалі намагатиметься нас примирити, навіть всупереч нашим бажанням, використовуючи усі свої ресурси. Єдине, що мене зараз турбувало, це розмова з мамою, моєю єдиною надією на щирість. Від її слів і реакції, як від дотику до живої рани, залежатиме моє подальше відношення до батька і подальша роль в сім’ї, у якій мене знову намагалися перетворити на слухняну ляльку.

Хвилини минали, наче тягуча смола, а до палати ніхто так і не навідувався. Мене починали терзати сумніви, наче гострі терни, адже я думала, що мама, як вірна тінь, чекає на мене за дверима, і готова обійняти. Серце стискалося від тривоги, немов крижана рука. Можливо, батько знову втягує мене у свою гру, намагаючись використовувати мої почуття, як зброю.

Довелося встати, хоч це було і досить складно, як підняти важкий камінь. Ослаблене тіло було немов позичене, і я відчувала, як кожна клітинка мого тіла протестує. Після кількох невдалих спроб підвестися, я побачила кнопку для виклику персоналу, що блищала на стіні, і з деякими труднощами натиснула на неї.

За мить до палати, наче легкий вітерець, увійшла медсестра, та сама молода дівчина, яка раніше допомагала мені дійти до вбиральні. Її рухи були швидкими та впевненими, немов у досвідченої танцівниці, і вона швидко оглянула палату, наче сканувала все навколо, а її погляд, немов магніт, затримався на розкішному букеті, що нагадував гірку іронію долі.

— Вам що-небудь потрібно? — запитала вона, і її голос звучав, як тиха мелодія. — Поставити букет у вазу? — додала вона, і її очі наповнилися невизначеністю.

— А, ні, — відмахнулася я від нього, немов від прокази, і моє обличчя спотворила гримаса відрази. — Залиште його собі, тут у палаті він зовсім недоречний, — сказала я, і в моєму голосі пролунав гнів. Світловолоса дівчина взяла його в руки і піднесла до обличчя, вдихаючи аромат свіжих троянд, наче вдихала саму весну. Її погляд змінився на мрійливий, і на її обличчі засяяла щаслива усмішка, наче вона опинилася в казковому саду.

— Але це мабуть дуже дорогий подарунок, та й він призначений вам, — спробувала заперечити вона, її голос звучав здивовано, не відводячи погляду від троянд, що розпускалися у її руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍