Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

58
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 113
Перейти на сторінку:
місцями на своїх заводах, щоб і надалі тиснути санкціями на Росію? Чи погодяться на економічний спад у власній країні внаслідок чужої війни? Якщо й так, то чи надовго? Жоден європейський лідер не міг впевнено відповісти на ці запитання. Зате всі вони розуміли необхідність продовжувати мирні переговори та підтримувати у Зеленського настрій на них.

Наприкінці березня, через п’ять тижнів повномасштабної війни, українські парламентери вважали, що організація зустрічі з Путіним вже не за горами. Росіяни, схоже, сприйняли пропозицію серйозно. Російський заступник міністра оборони та найвпертіший член делегації Олександр Фомін, вийшовши після переговорів у Стамбулі 29 березня, зробив репортерам дивовижну заяву. Російська армія відведе війська від Києва «з метою підвищення взаємної довіри та створення необхідних умов для подальшого ведення переговорів»[160]. Відступ росіян, що розпочався у передмістях Києва наступного дня, не був актом доброї волі Москви. Український опір змусив росіян відмовитися від планів захопити Київ. Вони відступали, тому що їм завдали поразки. Проте, враховуючи час оголошення, складалося враження, ніби в Стамбулі відбувся прорив: Україна запропонувала дорожню карту до миру, і Росія відводить війська від столиці. Міністр закордонних справ Туреччини, який виступав посередником, назвав це «найзначущим досягненням від початку переговорів».

Відчуття полегкості не тривало довго. Слідом за відступом росіян почали з’являтися світлини зі звільнених міст під Києвом, і оптимізм української переговорної делегації поступився місцем жаху, тоді — люті.

— Після того, що сталося в Бучі, коли про це дізнався світ, у нас виникло природне бажання залишити стіл переговорів, — розповів мені Арахамія. — У цьому ми мали консенсус.

Наступного дня після відвідин Бучі — 5 квітня — Зеленський викликав до ситуативного центру на засідання за вечерею з десяток чиновників і помічників. Арахамія та більшість його парламентерів переконували президента відкласти мирні переговори та відмовитися від плану зустрічі з Путіним. Виникла гостра дискусія[161]. Образи загиблих мирних жителів були настільки свіжими в пам’яті кожного з присутніх, що їм було важко стримувати емоції. Проте Зеленський був непохитний: переговори мають рухатися вперед, навіть якщо спливатимуть нові дані про російські воєнні злочини.

— Ви ж, хлопці, розумієте, що це війна, — згадує Арахамія слова президента, який намагався схилити команду на свій бік. — Може бути набагато більше жертв, і можемо почути навіть ще страшніші історії. Однак, якщо маємо бодай один шанс знайти якийсь механізм для завершення війни, маємо цей шанс використати. Не можемо його упустити.

Як компроміс президент погодився скоротити деякі частини переговорів. Їх проводили паралельно за трьома напрямками — юридичним, дипломатичним і військовим — із трьома групами парламентерів. Зеленський вирішив згорнути військовий напрямок і взяти коротку перерву щодо двох інших. Однак за лічені дні Арахамія поновив щоденні відеоконференції з посланцями Путіна. Спершу вони поводилися дивно, немов спантеличені чи присоромлені.

— Їм це на обличчях написано, — ділився зі мною Арахамія після однієї такої сесії. — Вони мимрили, наче не могли підібрати слів…

Він мав на увазі — слів про те, що сталося в Бучі. У нього склалося враження, що декого в Москві масштаб звірств теж приголомшив.

— Один день вони побули як у тумані, — розповідав Арахамія. — Далі запрацювала їхня пропагандистська машина, і вони почали говорити, що ми це все інсценували за допомогою американців.

Заяви були глибоко образливими. Все ж, українці рухали перемовини вперед, попри власну лють, і Арахамія пишався прогресом. Після Бучі перемовини й надалі спиралися на тези Стамбульського комюніке. Документ не містив безглуздих понять, що ними Путін виправдовував своє вторгнення, — «денацифікація» та «демілітаризація», — а російські парламентери у своїх редакціях тексту не наполягали на використанні цих термінів. Арахамія вбачав у цьому обнадійливий знак. У середині квітня він сказав мені, що за два тижні планують закінчити чернетку порядку денного для зустрічі лідерів.

Зеленський їх підганяв, надалі тримався за віру в те, що, зробивши достатньо поступок, зуміє врятувати Україну, її землі та суверенітет.

— Кожна така трагедія, кожна така Буча буде просто бити по руках щодо тих чи інших перемовин. І тут все одно треба знаходити можливості щодо таких кроків, — сказав президент журналістам. — Ми вважаємо, що це геноцид. Вважаємо, що вони всі повинні понести покарання. Але маємо знайти можливості для зустрічі. І під час зустрічі знайти вихід із цієї ситуації — і не втратити свою територію[162].

* * *

Вранці 8 квітня до Києва прибув приватний потяг, що привіз одну з найвпливовіших союзниць Зеленського — президентку Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн[163]. Перш ніж відвезти до президента, її колоною броньованих автомобілів доправили до Бучі, оглянути місця злочину. Того дня періщив дощ, і на краю братської могили на подвір’ї церкви святого Андрія натягнули поліетиленовий навіс. Коли європейці в супроводі юрби репортерів і в оточенні охоронців дісталися до місця, фон дер Ляєн не очікувала побачити там трупи. Президентці Єврокомісії перехопило подих: на багнистій землі викладено в ряд кільканадцять чорних мішків із тілами. Вона пополотніла, притиснула худу долоню до бронежилета на грудях. Отець Андрій повів високу гостю до церкви — запалити свічку в пам’ять про загиблих.

Невдовзі делегація вирушила назад, до президентської резиденції, куди помічники Зеленського попросили журналістів зібратися для брифінгу. Я приїхав по обіді; на звичайному місці збору, під навісом пожежної частини, вже тулилося чимало моїх колег, чекали на мікроавтобуси, що доправлять нас крізь кордон безпеки на територію урядового кварталу. Найбільша група журналістів була з Німеччини, батьківщини фон дер Ляєн, де вона колись, до призначення на найвищу посаду ЄС, працювала міністром оборони. На блокпосту стояли під дощем і спостерігали за нами солдати з автоматами через плече, вряди-годи відходили до невеличкої хижки, яку спорудили зі шлакоблоків і брезенту. На сьомому тижні війни їхні фортифікації досі мали тимчасовий вигляд, ніби зліплені нашвидкуруч із мотлоху, знайденого на будівельному майданчику.

Під’їхали мікроавтобуси, провезли нас через вузький тунель на подвір’я, де теж стояли солдати. Один чатував із гранатометом на вогневій позиції, замаскованій під деревом із низьким гіллям. Військової техніки не було, лише кілька авто, припаркованих біля чорного входу, де німецька вівчарка обнюхала наші сумки на предмет вибухівки. Перед металошукачами нас попросили здати смартфони, ноутбуки та решту пристроїв. Велике скупчення телефонних сигналів, що передаються одночасно, дозволило б розвідувальному дрону ворога засікти місце збору.

— І тоді — бабах! — пояснив один охоронець, малюючи рукою траєкторію ракети.

Перш ніж здати телефони, усі востаннє перевірили новини. Зранку на сході України сталася чергова ракетна атака, і про неї продовжувала надходити нова інформація. Дві ракети, кожна понад шість метрів

1 ... 49 50 51 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоумен, Саймон Шустер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоумен, Саймон Шустер"