Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

49. Тріумф або загибель

Зала була великою. Надто великою для Марти, яка звикла грати в кімнатах, де відстань між нею та слухачем вимірювалась диханням. Тут — простір був іншим. І сцена — як арена. У світлі софітів все здавалося віддаленим: обличчя журі, ряди глядачів, навіть фортепіано Андрія — десь збоку, як тінь її спогадів.

Марта стояла за кулісами. Її руки були холодними, але не тряслися. У серці жило не хвилювання — готовність. Сьогодні вона не грала для оцінки. Вона — відповідала. На виклик. На симфонію. На історію, яка довго була мовчазною.

Андрій підійшов із-за сцени. Його очі — спокійні, як завжди перед бурею.

— Готова?

— Якщо це падіння — то я хочу, щоб воно було гідним.

— А якщо це політ?

— Тоді не забудь зловити мене після.

Він усміхнувся і пішов до рояля.

Світло згасло. У залі стало тихо. Непросто тихо — тривожно, як перед першим тактом невідомої партитури. І тут — вона вийшла.

Її постать — темна, силуетна, але впевнена. Вона не кланялась довго. Лише коротко. Як сказати: «Я тут. І я почну.»

Перші ноти симфонії її батька були ніжними. Як натяк. Як згадка. Андрій вступив другим — підтримкою. І кожен звук заливав простір, як вода, що довго чекала прориву.

Симфонія складалась із чотирьох частин. Кожна — інтонація життя. Перша — дитинство. Друга — втрата. Третя — мовчання. Четверта — відродження.

У другій частині Марта ледве не зламалась. Там, де мелодія переходила в дисонанс, у неї перед очима — знову сніг, знову провал, знову лавка. Але тепер поруч — не порожнеча. Поруч — рояль. І той, хто був у кожному акорді. Вона втрималась.

У третій — зал не дихав. Її арпеджіо звучали, мов шепіт мами в дитинстві. Коли вона грала найповільнішу фразу, їй здалося: вона не сама. На мить — ніби батько торкнувся її плеча. Ніби він слухає. Ніби пробачає. І — дякує.

Остання частина почалась тишею. Довгою. Хвилюючою. І саме з неї народився фінал.

Вона не гналася за віртуозністю. Вона розповідала. Кожен смичок, кожен перехід — був діалогом. І коли останній акорд затих, не пролунали оплески. Спочатку — ні. Тиша тривала. Але не тому, що не вразило. А тому, що всі були в іншій реальності.

І тоді — один хлопчик із третього ряду встав. Почав плескати. За ним — інші. Іще. Усі. Гучно. Вперше в житті вона почула, як аплодисменти — плачуть.

Андрій підійшов до неї. Вони не говорили. Лише подивились одне на одного. І Марта, тримаючи скрипку, прошепотіла:

— Я не впала.

— Ти полетіла.

Тріумф або загибель. Але цього разу — це був не вибір. Це був новий початок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍