Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

всі емоції, а от про тему роздумів годі було здогадатися.

На таку «нестандартну» поведінку Мугіда звернув увагу не тільки я. Решта теж кидала зацікавлені погляди на старого, хоча обговорювати сей феномен ніхто не наважувався.

Урешті-решт ми закінчили сніданок, і Мугід повів нас униз. Поцікавився, чи ми готові…

ОПОВІДЬ ОДИНАДЦЯТА

— Ваші дорожні торби готові, пане, — служник ввічливо вклонився і завмер біля дверей у очікуванні подальших наказів.

— Добре, — сказав Обхад. — Іди до стайні, скажи, щоб сідлали двох коней. І ще двох — на зміну.

Служник вийшов, а воїн підхопив обидва мішки і востаннє оглянув кімнату. Всім вищим офіцерам, які були на службі у Пресвітлого, належало мати таку, не надто простору, але зручну кімнату у палаці. Про всяк випадок. Палацовими апартаментами Обхад користувався рідко, віддаючи перевагу найманій кімнатці неподалік у місті. Тому і було тут так незатишно. (Може, не тільки тому, а й через те, що ти досі не створив сім’ї, старий?) Однак, інколи і від цієї кімнати була користь — сьогодні, наприклад.

Обхад повернувся з відпустки, тільки-но чутки про майбутню війну досягли північної провінції. Старий тисячний не чекав офіційного виклику, розуміючи, що має значення кожна хвилина. Тому і з’явився в палаці раніше від інших; тому майже не розпаковував дорожніх мішків; тому і отримав цікаве завдання, взятися за яке кортіло Обхадові негайно. Якийсь благополучний мешканець міста вважав би це ідіотизмом. Але у тисячного була своя істина, що відрізнялася від припалих пилом істин городян; вона полягала в тому, щоб жити, рухаючись по лезу клинка, — тільки таке існування для Обхада мало сенс. Він знав, що коли потрапить до Ув-Дайгрейса, проситиме одного — знову повернутися на землю. «Дякую, Боже Війни, за ласку, але дозволь ще раз відчути насолоду ризику». Тисячному здавалося, що Ув-Дайгрейс зрозуміє його.

У стайнях усе було готове — сідай та їдь. Він скочив у сідло, взяв у руки поводи трьох коней і спрямував до виходу. Обхада без зайвих розпитувань випустили з палацу, і от уже темні вулички Гардгена зімкнулися обабіч камінними будинками, замислено, наче чотками, граючись луною кінських копит.

У храмовому районі жалібно скиглили флейти і гули барабани. Врочисте поховання… чиє?

Тисячний виїхав на вулицю Церемоній, вщерть заповнену людьми, зупинив коня і придивився.

Поблискував місячним сяйвом чорний кругляк бруківки; скрізь були люди, багато людей. Здебільшого — служителі різних культів, одягнуті незвично яскраво і пишно, з вінками, ритуальними музичними інструментами, з зосередженими обличчями і сумними поглядами.

Обхад спішився і рушив крізь натовп, притримуючись стін храмів, оскільки центром вулиці пересуватися було неможливо. Але і тут, скраю людського потоку, тисячного кілька разів затримувала туга сила натовпу. Доводилося зупинятися і перечікувати.

Під час однієї вимушеної зупинки він мимохідь став свідком розмови — навіть не розмови, а тільки фрагменту, який видався цікавим, — нехай і не настільки, щоб затриматися і дослухати до кінця.

Розмовляло двоє. Один — низький сивий чоловік із надзвичайно світлими блакитними очима, інший — одягнений в дорогий халат худорлявий старий, який постійно потирав руки. Кістки у нього ниють, чи що?

— … Так, — казав блакитноокий. — Тобі не збрехали (в голосі відчувалася погано прихована зневага до співрозмовника).

Старий похитав головою:

— Шкода. Він був одним із небагатьох, кого я не вважав своїм ворогом.

— Це не було взаємно, — голос блакитноокого став холоднішим, погляд — жорсткішим. — Мені казали, що ти не з’явишся в Гардгені. Тебе ж попереджали.

— Сьогодні така ніч… — старий невизначено знизав плечима та потер руки. — Без жодного сумніву, я не з’явлюся в Гардгені найближчим часом. Але сьогодні я захотів приїхати — і приїхав. Нацькуєш на мене своїх храмових псів?

— Ти знаєш, що ні. У тебе є право попрощатися з ним, — блакитноокий помовчав, а потім мовив, більше для себе, ніж для співрозмовника. — Дивні часи. Ніяк не можу повірити, що він дійсно помер.

— Що? — здригнувся старий. — Що ти сказав?

— Хіба ти не знав? — здивувався блакитноокий. — Він помер. Так-так, саме в тому значенні, яке вкладають у це слово…

Натовп розступився перед Обхадом, і він квапливо втиснувся у звільнений простір, так і не дослухавши розмови до кінця.

Нарешті мети було досягнуто: перед тисячним височів храм Ув-Дайгрейса. Обхад заїхав на задній двір, прив’язав коней, піднявся сходами і — шанобливо зупинившись перед порталом, — увійшов у храм.

Обхад бував тут неодноразово, оскільки шанував Бога Війни більше за інші Божества. І завжди, варто було ступити під купол храму, як із тіні з’являвся якийсь молодший жрець і промовляв ритуальну фразу привітання. Цього разу Обхада зустріла лише пустка — більше нікого.

Він постояв на порозі, здивований зневагою до традицій, потім попрямував до вівтаря. Тисячний знав, що десь тут має бути прохід, який веде до кімнат жерців. Час підганяв, і Обхад збирався порушити усамітненість служителів Бога, щоб вчасно виїхати з міста. Ув-Дайгрейс пробачить…

Коли він наблизився до вівтаря, з вулиці хтось зайшов, заступаючи світло смолоскипів та ліхтарів.

— Щось шукаєте, пане? — поцікавився ввічливий голос.

— Так, — обернувся Обхад. — Я від пана Армахога. Ваш верховний жрець…

— Розумію, ви той, хто їде на перевал, — сказав прибулий. — Вибачте, що змусив чекати. Коні готові?

— Так.

— Тоді рушаймо, — людина жестом запросила Обхада до виходу. — Тієліг просив не затримуватися.

Коли вийшли на вулицю, з небес, несподівано і люто, вперіщила злива. Урочиста процесія завмерла, наче вода, що падала з неба, була знаменням… утім, хто знає.

Обхад подивився вгору і фиркнув, струшуючи з вусів краплинки. Його супутник натягнув на голову каптур і очікувально подивився на тисячного. Вони завернули за ріг і підійшли до коней.

Уже в сідлі Обхад згадав, що не знає імені супутника.

— Як вас звати?

— Джулах, — долинуло з-під каптура.

Тисячний кивнув і повернув коня до виїзду на вулицю Церемоній. Їм доведеться здолати велику відстань — і лишалося сподіватися на витривалість жерця. Здається, цей витримає.

(вирване з темряви сяйво від гниляків на цвинтарі — зміщення)

Біля Ханху зробили зупинку. Якби воля Талігхіла, він гнав би людей і тварин далі, але необхідно вимити колишніх каторжників; до того ж, Ханх не струмочок, що наповнився навесні водою, по мосту всім одразу не пройти. І хоч військо негайно почало переправу, це загрожувало затягнутися щонайменше на півдня — невесела перспектива. Талігхіл послав Шеддаля на той берег, а сам залишився на цьому, щоб контролювати процес.

«Чудовий Ханх тихої днини», — писав колись поет-філософ. Поет помер, а слова залишилися, і тепер Талігхіл розумів, чому. Справді чудовий. Він уже безліч разів бував