Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

тут, але рідко звертав увагу на річку — крізь фіранку паланкіна багато не побачиш. Тепер, опинившись перед водяним велетнем, що поважно розлився, — завмер у сідлі, затамувавши подих… утім, яке там «затамувавши»! — у нього перехопило подих від цієї величності та непоспіху; так повзе по своїх справах удав-довгожитель, так хитає верхівками бамбуковий гай, так крокує перед плугом кремезний віл, так дихають хмарами гори. Так несе свої води Ханх.

Сонце відбивалося у кожній зморшці водяної гладіні, переливаючись золотими монетами в найдрібнішій хвильці; летіли, наполохані гучними голосами й іржанням коней, рибалочки — яскраві довгоносі пташки розміром із горобця-переростка; біля дальнього очерету діставав сіті напівголий селянин у круглому солом’яному капелюсі. Дерев’яний міст, збудований чи не самим Хреганом, відсвічував промені натертими до блиску поверхнями статуй, вирізьблених на перилах. Мостом рухалися люди і коні. Збирачі податку за перехід на той берег (інакше — за які кошти ремонтувати міст?!) відійшли і сиділи на колоді, знехотя перекидаючись порожніми словами. На солдат вони лише заздрісно косилися: скільки грошей можна було б… Але ж не сперечатимешся з Пресвітлим — довелося пропустити.

З-за спини Талігхіла виїхало два вершника на замилених скакунах, і збирачі миттєво підвелися.

Прибулі деякий час сперечалися з розпорядником переправи (здається, нею керував Укрін) — той не збирався пропускати, поки на протилежному боці не опиниться все військо. Вершники запекло доводили своє.

У результаті прибулі все ж домовилися, бо прилаштувалися до воїнів і потихеньку почали просуватися до мосту. Збирачі хотіли були хоч із цих здерти платню, але їм показали якусь грамоту — ті відчепилися.

Проїхали.

Нижче за течією, за мостом, мили «везунчиків». Це прізвисько міцно приклеїлося до колишніх каторжників, і тепер по-іншому їх називали рідко: справді ж — везунчики!

Колишні каторжники здригалися від дотику хвиль, нагрітих на сонці, і з насолодою зривали брудне ганчір’я, що мусили носити останні… скільки місяців? Люди відкидали дрантя геть, подалі від себе і від берега, розірвані клапті пливли за течією, перекидаючись і опускаючись на дно, чіпляючись за невеличкі острівці річкових рослин та круглі, з вирізаною долькою листки лотосу. Звільнившись від останніх ознак неволі, «везунчики» починали несамовито змивати з тіла бруд, який буквально в’ївся у шкіру. Воїни, змушені виконувати роль наглядачів, схвально позирали, дехто коментував, але несміливо, більше за звичкою. Все-таки у людей свято: їх вернули до життя, коли й сподіватися на це не могли. Чуже щастя солдат звик поважати.

Тесса похитувалась у сідлі, напівзаплющивши очі — аби не бачити. Тогін, як і решта, люто зривав ганчір’я і старанно мився, розбризкуючи воду. Його худе, з виступившими ребрами тіло було вкрите шрамами і саднами… вона пам’ятала його іншим — сильним та владним, насмішкуватим та іронічним, вона… чи пам’ятала? Пам’ятала, яким він був насправді? Тепер дивно дивитися на цю… людину. Тогін здавався чужим; це лякало.

Ти, мабуть, теж здаєшся йому чужою. Владна, самовпевнена, сидиш верхи і — згори вниз — спостерігаєш за його радістю, зовні спокійна, як одна зі статуй на поручнях мосту. Колись ти була іншою.

Але… я ж змінилася заради нього! Щоб врятувати, щоб…

Тесса відвернулася і роздратовано торкнулася коня шпорами, від’їжджаючи від берега. Вона лише зараз помітила, що серед натовпу, який зібрався на березі, стояли Кен із Кейосом. Войовниця спішилася та підійшла до них.

Кен теж змінився, але Тєссі лише тепер це впало в око. Він став… світлішим, чи що? В ньому з’явилася якась іскра, якої не було раніше. Він неначе стара кімната, до якої повернувся колишній господар. Цей господар відкриває рипучі віконниці, струшуючи з них пил, і сонячне проміння заливає приміщення.

Кен посміхнувся войовниці і поплескав по плечу Кейоса:

— Ми вирішили поки не переправлятися, зачекати…

— Розумію.

Вони мовчки дивилися, як вимиті «везунчики» виходять з води і одягають новий одяг, що їм видали за наказом Талігхіла. Потім колишніх каторжників вишикували та повели до мосту, на переправу.

Розпечене сонце сповзало до річки.

(блиск на воді — зміщення)

Переправлятися закінчили пізно вночі, коли жертовний серп місяця розсік небо, зросивши його бризками зірок. Талігхіл опинився на південному березі одним із останніх, і йому, щиро кажучи, було не до поетичних порівнянь. «Чудовий Ханх…» — демони з ним, із Ханхом! Авангард війська, яке розтяглося страхітливим запиленим змієм, уже входив у тунелі, що вели до веж, а незабаром там опиниться і він, правитель Ашедгуну. Шлях у темряву, шлях до смерті. Тут не до поезії. Та й спати хочеться страшенно.

Талігхіл позіхнув і похитнувся у сідлі, коли кінь необережно ступив на загублений кимось розірваний черевик. Тієліг, що їхав поруч, уважно подивився на правителя, але невдоволено промовчав. Пресвітлий сам розумів, що треба відпочити, але підганяв людей… Приїдемо у вежі, там відпочинемо… — якщо буде час на відпочинок.

Гуркіт копит.

Під’їхав Сог, кістлявий уїдливий Клинок, один із помічників Тесси.

— Пресвітлий, згідно з розпорядженням, війська зараз розділяються та входять у Східний та Західний коридори. Але там нічого не сказано про «везунчиків»… — Брат запнувся і виправився, — про звільнених Клинків. Як бути з ними?

— Нехай чекають, — відмахнувся Талігхіл. Приїду — вирішимо на місці.

— Як завгодно Пресвітлому, — Сог уклонився і поїхав уперед.

Скрипіла збруя, хрустів під копитами пісковик.

— Чи дозволено мені втрутитися? — мовив із темряви Тієліг.

— Облиште ці словесні реверанси, — роздратовано наказав Пресвітлий. — Втручайтеся, скільки завгодно.

— Дякую, — незворушно промовив жрець. — Мова про «везунчиків».

— Уважно слухаю.

— Поділіть їх, — порадив Тієліг. — Так буде краще… і безпечніше. Наскільки я розумію, їм відведено роль жертв; що ж, це не найгірше з можливих рішень. Але я б на вашому місці думав на кілька ходів наперед — як у махтасі. Зокрема, варто взяти до уваги варіант, в якому жертви здогадуються про своє призначення. Звичайно, доля «везунчиків» чекає й на інших… ви розумієте… але ці — особливі. Після того, що вони пережили на копальнях, ці… пани здатні на різне.

Талігхіл деякий час розмірковував. Нарешті вимовив стиха:

— Мабуть, так і зроблю.

Тепер військо рухалося рівниною, по якій то там, то тут стирчали кам’яні брили різних розмірів. Воно розділилося навпіл, і тепер уже двійко гігантських зміїв-щупальців тягнулися у протилежних напрямках. Лише невеличка групка людей завмерла збоку, очікуючи прибуття Талігхіла. Що ж, Талігхіл прибув.

Зупинивши коня, він подивився на колишніх каторжників. Саме їх… на смерть. Одним помахом руки.

До групки приєднався Сог.

— Пресвітлий, Вільні Клинки розділилися на два однакових загони і зараз йдуть Західними та Східними коридорами. Залишилися тільки… — Брат вказав на «везунчиків».

— Їх теж розділіть на два загони, — наказав