Читати книгу - "Небратнi"

регіону та легітимізації керівництва ДНР. «Референдум» було проведено 11 травня 2014-го — без підготовки, без будь-яких спостерігачів, із роздрукованими на чорно-білому принтері бюлетенях. За даними «виборчої комісії» ДНР, за проголошення Донецької народної республіки проголосувало 89,07 % виборців. За даними українських ЗМІ, у голосуванні взяло участь не більше ніж 15 % донеччан.

12 квітня 2014 року під керівництвом офіцера Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна)[88] у місто Слов’янськ Донецької області ввійшли «зелені чоловічки». О 9-й ранку невідомі в камуфляжній формі зі зброєю захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ та інші адміністративні будівлі. Того ж дня обрали «народного мера» Слов’янська — В’ячеслава Пономарьова[89]. Протягом кількох наступних днів інспіровані Кремлем групи озброєних злочинців захопили міста Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Єнакієве, Дружківка, Харцизьк. 27 квітня група осіб, яка захопила будівлю управління СБУ в Луганську, проголосила так звану Луганську народну республіку. Російська пропаганда наголошувала на тому, що захоплення адмінбудівель на сході України є дзеркальною відповіддю на події Революції гідності, під час якої активісти Євромайдану захоплювали обласні адміністрації в усіх регіонах України (за винятком Донецької області й Автономної Республіки Крим). Однак таке порівняння видається безпідставним і невмотивованим. По-перше, люди, що захоплювали будівлі органів влади в січні-лютому 2014-го, не мали зброї. По-друге, метою таких захоплень було задоволення однієї вимоги — відставка Януковича, а тому ніхто не вивішував над адміністраціями прапори іноземних держав, не проголошував незалежних «республік» і не закликав лідерів країн Євросоюзу ввести до України війська. По-третє, активісти Євромайдану не перетворювали захоплені будівлі на катівні, куди стягували всіх, хто думає не так, як вони, чи розмовляє іншою мовою.

Ситуація, напевне, і далі розгорталася б за «кримським сценарієм», якби українська влада, отямившись, не почала вживати заходів. 13 квітня призначений Верховною Радою виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов заявив про початок широкомасштабної антитерористичної операції на сході України. Наступного дня відбулися перші зіткнення між українськими силовиками та сепаратистами на підступах до Слов’янська. Несподівано виявилось, що бойовики, яких Росія назвала ополченцями, що стали на захист власних домівок, озброєні чи не краще за сили антитерористичної операції: вони мали сучасні міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети, переносні зенітно-ракетні комплекси та чудово вміли всім цим користуватися. По суті, перший етап АТО потрібно визнати цілковито провальним, переважно тому, що українські спецпризначенці просто відмовлялися вступати в підконтрольні ДНР і ЛНР міста без прикриття бронетехніки.

Протягом квітня 2014-го сутички спорадично спалахували в різних містах Донецької та Луганської областей. Повноцінними бойовими діями варто вважати взяття силами АТО сепаратистів у кільце для відсікання їх від Росії, що відбулося в другій половині травня.

Про активну фазу протистояння я вирішив поговорити з кадровим військовим, полковником ЗСУ, комендантом одного із секторів оборони на півдні Донецької області, який із лютого 2014-го й до цього часу є безпосереднім учасником війни на сході України. Офіцер зі зрозумілих причин попросив мене не згадувати його ім’я у книзі.

Ми домовилися про інтерв’ю у Полтаві, куди військовослужбовець приїхав напередодні нового 2015-го року, щоб побачитися з ріднею.

Мене зустрів кремезний чоловік середнього зросту з міцними руками і не по-військовому добрими очима. Наша розмова тривала з невеликими перервами від 9-ї ранку до 11-ї вечора. Я вирішив зав’язати спілкування із запитання про те, що для полковника було точкою відліку протистояння із проросійськими силами на Донбасі.

— 27 лютого 2014-го, це був четвер, я перевівся із Полтави до Донецька, де очолив Донецький зональний відділ (раніше — комендатура), а в суботу — бойова готовність повна, бойова тривога, кримські події і таке інше. Уже від початку захоплення державних установ я, як начальник штабу, і четверо моїх підлеглих залишилися на території військової частини, а решта, попередньо знищивши всю техніку, яку не забирали із собою, перебазувалася під аеропорт (Донецька). На початку квітня чоловік із п’ятдесят зі стріляниною та криками увірвались на територію частини. Вони захопили міський воєнкомат і наш зональний відділ у районі Шахтарської площі Донецька. Зібрали всіх полонених, випитували, хто старший. Я назвався, пояснив, що я — командир. До нас вийшов Здрилюк, більше відомий як Абвер[90], і взявся переконувати, мовляв, думайте, у Краматорську зараз війна, карателі вбивають мирних жителів.

— Хотів, щоб ви перейшли на їхній бік?

— Так. Харизматичний чоловік, україномовний. Він не наполягав і не тиснув, казав: розумію, що ви не за власним бажанням в українській армії, те-се…

— Абвер україномовний? — здивувався я.

— Він україномовний, так. Із Вінницької області, жив у Криму. Я домовився, щоб хлопців відпустили, а мене, відповідно, залишили під вартою. Приставили вартового із позивним Монах. Через якийсь час після захоплення з’їхалася купа техніки, спеціалісти, почали перегороджувати дорогу, чіпляти ліхтарі — словом, готуватися до оборони. Це прибув перший підрозділ батальйону «Кальміус».

— На вашу думку, хто були ці люди: місцеві проросійськи налаштовані сепаратисти чи росіяни?

— «Русская православная армия»[91]. Скільки серед них етнічних росіян, точно не знаю, але принаймні мій вартовий, той, що Монах, розговорившись, розповів, що сам він із Ростовської області, звичайний дільничний — майор міліції із вислугою 22 роки, до війни з Україною служив у повітрянодесантних військах. «Русская православная армия» — на шевронах чітко написано. Хоча частина людей, безперечно, місцеві. Поки мене тримали під вартою, чув, як кілька з них обмовилися про те, що їхні особові справи лежать у місцевому військкоматі й таке інше. Для мене насправді не важливо — місцевий чи росіянин. У Ростовській області є табори, де проходять підготовку всі місцеві жителі. Багато людей через них пройшли. Навіть якщо ти з Донецька, тебе все одно озброювала і готувала Росія. Готують артилеристів, кулеметників, інших спеціалістів.

— Наскільки велика частка тих, хто рветься до таких таборів, щоби потім піти воювати за ДНР?

— Насправді невелика, відсотків п’ятнадцять. Мої враження: на визволених територіях 15 % — люто за ДНР, ховають очі, але видно, що підтримують сепаратистів, 15 % — свідомо за Україну, решті — начхати. Пенсія, зарплата, аби не голодувати.

— Як вам вдалося вирватися з полону?

— Пощастило втекти того ж дня. Монаха по рації покликали показати, де вивантажити якісь блоки. Мене залишили без нагляду, і в тому рейваху спромігся загубитися та вислизнути.

— І далі до своїх? До аеропорту?

— Спочатку додому, до Донецька. Бо там документи. А наступного ранку я вже був під аеропортом. Близько сотні військовослужбовців ЗСУ, які не зрадили присяги, закріпилися на території зенітно-ракетного полку, що на вулиці Стратонавтів, на північній околиці Донецька, просто навпроти Донецького міжнародного аеропорту. У травні як таких