Читати книгу - "Небратнi"

бойових дій не було[92]. Усе почалося 26 травня, коли з’явилися чеченці. 26 травня о 5-й ранку кількадесят «кадирівців»[93] захопили новий термінал. О 13:00 прилетів наш штурмовик, Су-25, здається, і відпрацював НУРСами[94] — при цьому нас ніхто не попереджував, абсолютна секретність, повідомили про наліт за 3 хвилини до початку, — і ще 7 чи 8 вертольотів зайшли. От 26-го якраз і почалось активне протистояння. Цього ж дня до лісу, що біля зенітно-ракетного полку, де ми стояли, з аеропорту набігло дуже багато чеченців. Відтоді із «зеленки» нас постійно накривали з мінометів, гранатометів, пострілювали снайпери.

— Аеропорт захоплювали чеченці?

— Однозначно. На виході з лісу, що біля аеропорту, ми часто ловили «зеків». ДНРівці засилали до аеропорту людей, переважно зеків, тобто раніше засуджених — принаймні нам такі траплялися, — завданням яких було закопувати трупи просто в лісі. І збирати зброю. На всіх відібраних у «зеків» зразках стрілецької зброї магазини перемотано зеленою клейкою стрічкою. Ізоляційна стрічка зеленого кольору на магазинах — це характерна ознака чеченських найманців, «кадирівців». Закопано їх там дуже багато — не менше ніж сотня. Може, більше. Може, набагато більше[95]. За місяць, 29 червня, ми виходили через аеропорт на Авдіївку, і я пригадую, наскільки сильний стояв трупний сморід у новому терміналі. Мене тоді надзвичайно вразила фантасмагорична картина: дванадцята ночі, наполовину розбитий новий термінал — сучасна будівля зі скла та бетону — підсвічений із усіх боків, переливається у вогнях. І все це під канонаду мінометних і гарматних залпів, приправлену запахом трупних газів.

— За вашими підрахунками, скільки чеченських найманців було знищено під час першого бою за Донецький аеропорт?

— Трупи вивозили «камазами». Наші дозволяли вивозити, не перешкоджали.

— Чому їх не зупиняють подібні втрати? Невже «кадирівців» спонукає воювати з українцями винятково бажання заробити гроші?

— Гроші. Лише гроші. Їдуть за скаженими грошима. І місцеві також: на сьогодні, мабуть, чи не єдиний спосіб заробити гроші в ДНР чи ЛНР — це стати ополченцем і піти на війну.

9

Незважаючи на перші невдачі, зрадництво серед вищих військових чинів і співробітників СБУ, підступні напади із засідок і появу в бойовиків значної кількості сучасної бронетехніки та реактивних систем залпового вогню «Град», українські війська поступово відтісняли терористів. 13 червня 2014-го від терористів звільнено місто Маріуполь. 5 липня російсько-терористичні війська покинули Слов’янськ і Краматорськ, а 6 липня — місто Артемівськ. 18 липня сили АТО взяли під контроль південно-східну частину міста Луганськ. 21 липня відчутно звужено кільце навколо Горлівки та Донецька. 23 липня від бойовиків очищено населені пункти Карлівка, Нетайлове та Первомайськ. 26 липня повністю звільнено Лисичанськ, українські війська вступили до Горлівки. 29 липня український прапор замайорів над містом Дебальцеве. 4 серпня під контроль українських силовиків перейшов населений пункт Ясинувата. 19 серпня бійці батальйонів «Дніпро», «Донбас» та «Азов» у результаті штурму зайняли частину міста Іловайськ. Ситуація для бойовиків із терористичного угруповання ДНР склалася критична. За кілька днів сили АТО могли повністю витіснити бойовиків із Іловайська та замкнути кільце оточення навколо Донецька, відрізавши сепаратистів від Росії та, відповідно, від необмежених запасів зброї, техніки та боєприпасів. Російська Федерація відчайдушно намагалася врятувати становище, перекидаючи через кордон величезні колони бронетехніки. Командувач АТО в Луганській області Ігор Воронченко стверджував, що одного лише 19 серпня до Луганська з боку РФ прорвалося декілька десятків одиниць важкої бронетехніки. Утім, ніщо не допомагало. Врятувати скупчення терористів у Донецьку могло лише вторгнення регулярних військ РФ.

Розповідає полковник ЗСУ, учасник антитерористичної операції на сході України:

— Свого часу, аби не Росія, ми б сьогодні сиділи й розмовляли з тобою у звільненому Донецьку. Ще до безпосереднього вторгнення РФ не лише постачала озброєння, але й забезпечувала бойовиків вогневою підтримкою. Усі позиції вздовж кордону — все, до чого діставали «Гради», — постійно накривали вогнем із російської території. Мені в тих окопах, що біля кордону, побувати не довелося, але із розповідей колег на нарадах я чудово знаю, як там було. Росіяни безперервно лупили, лупили, лупили «Градами», поки наші не відходили. Примушували відходити.

Поодинокі обстріли сил АТО на території Донецької та Луганської областей із території Росії, факт яких РФ уперто заперечувала, траплялися протягом червня 2014-го. Після 13 липня 2014-го обстріли українських військ росіянами стали постійними і більше не приховуваними. Причина — інцидент у місті Донецьк[96] Ростовської області, розташованому відразу під кордоном із Луганською областю України. За повідомленнями російських ЗМІ, вранці 13 липня українські війська навмисне обстріляли територію Росії; кілька снарядів потрапили в житлові будинки російського Донецька, внаслідок чого загинув мирний житель — 46-річний громадянин РФ Андрій Шулятьєв. Ще двоє жителів міста дістали поранення осколками. По всіх каналах показали картинки із розбомбленими будинками.

Із цього приводу МЗС РФ опублікувало на своєму сайті офіційну заяву із неприхованою погрозою ввести війська до України:

«Заява МЗС Росії з приводу агресивних дій України стосовно Російської Федерації.

Зранку в неділю 13 липня українською армією було обстріляно фугасними снарядами місто Донецьк Ростовської області. У результаті влучення снаряда в житловий будинок один громадянин Російської Федерації загинув, двоє дістали серйозні поранення.

Того ж дня запрошеному до МЗС Росії повіреному у справах України в Російській Федерації було висловлено рішучий протест російської сторони. У переданій дипломату ноті відзначено, що російська сторона розглядає таку провокацію як черговий агресивний акт української сторони щодо суверенної російської території та громадян Російської Федерації. Підкреслено, що вказаний інцидент є підтвердженням вкрай небезпечної ескалації напруження в районі російсько-українського кордону, що може мати незворотні наслідки, відповідальною за які буде українська сторона (курсив мій — М. К.).

Російська сторона черговий раз наполягає на негайному вживанні українською стороною рішучих заходів для припинення подібних провокацій.

13 липня 2014 року».

А тепер поверніться по тексту назад і перечитайте уривки з ноти протесту, врученої народним комісаріатом зовнішніх справ СРСР фінському послу після «обурливого та зухвалого» обстрілу радянських прикордонників біля Майніли в листопаді 1939-го. Небагато змін, правда? Кілька снарядів, запущених невідомо ким, які прилетіли невідомо звідки, кілька невинних смертей, оскаженілий вереск у пресі — й у російської сторони розв’язано руки. Речник Ради національної безпеки та оборони Андрій Лисенко заявив, що українські військові, чудово усвідомлюючи, чим це загрожує, не ведуть і не вели вогню по території Росії. Радше навпаки: протягом літа РНБО неодноразово фіксувала обстріл проросійськими бойовиками території РФ з метою покласти провину за жертви на українських військових. За версією російських журналістів, обстріл Донецька Ростовської області могла вести лише українська армія,