Читати книгу - "Майстер реліквій"

як ти пішов, хлопці мали з ним невеличку розмову. Я чула небагато, але достатньо.

— І що?

Магда посміхнулася.

— Мотивація має різні обличчя.

— Я не просив їх залякувати Нарса. Мотивація не повинна бути від ножа.

— Ніякого ножа не було.

— Та невже?

— Було щось про молоток. Та пальці. І про те, як перше впливає на друге з огляду на подальшу кар'єру митця.

Дісмас застогнав.

— Він нізащо не повірить мені, коли я скажу, що я цього ні в якому разі не робив.

— Я спробую поговорити з ним. Він прислухається до мене.

— Він уміє бути дуже впертим. Це ж богема.

— Чому ти посміхаєшся?

— Хотів би я бачити зараз його обличчя.

29. Ростан

Вони сиділи, всі шестеро, під платанами в міському саду і з усієї сили вдавали з себе паломників.

Дюрер стояв спиною подалі від усіх, схилившись на одне з дерев у позі, яку Магда визначила, як позу Ісуса у Гетсиманських садах. На що Дісмас сказав, що немає ніяких сумнівів — Нарс зараз мовчки промовляє: «Господи, нехай обмине ця чаша мене». Вигляд його водночас виявляв сум, зневагу та гнів. Але це, на думку Дісмаса, саме і створювало подобу шляхетства. У білому веретищі паломника Нарс виглядав досить переконливо. Та й усі інші були просто щасливі, що більше не треба вдягати кляті чернечі ряси. Полотняний паломницький одяг подобався їм куди більше. Тільки Магда залишилася у рясі, вдаючи з себе монахиню.

Дісмас підвівся, підійшов до Дюрера і сказав:

— Якщо ти хочеш ненавидіти мене — добре. Але якщо вони прийдуть, заради Бога, просто грай свою роль, інакше ми всі загинемо.

Кількома годинами раніше Дюрер відрекомендував себе охоронцям з кам'яними обличчями і передав свого листа герцогу Савойському. За настановою Дісмаса, він перекинувся кількома жартами з головним охоронцем, аби той запам'ятав його обличчя.

— Вони мають бути у змозі знайти нас, — пояснив Дісмас.

Також, згідно з указівками Дісмаса, Дюрер згадав у присутності вартових, якими приємними виявилися міські сади, де вони, до речі, отаборилися.

— Скільки ще маємо чекати? — буркнув Дюрер. — Вже кілька годин минуло. Цілком зрозуміло, що вони вже не прийдуть. Ходімо звідси.

— Терпіння, ваша милосте, — сказав Дісмас.

— Якби вони збиралися прийти, то вже зробили б це. Я припиняю цей фарс!

— Ти кудись поспішаєш? Тут значно краще, ніж у підвалі з павуками, яких ти обожнюєш.

— Ще годину. Одну. А потім — до біса твій план.

Дісмас не зводив очей з воріт Відлюдника.

Аж ось він побачив чоловіка похилого віку з чіткими ознаками причетності до влади, що з'явився з воріт у супроводі замкових стражів. Вони прямували до садів.

— Так, усім швидко пожвавішати, — наказав Дісмас. — І пам'ятайте, хто ви такі.

— Ваша ясновельможність! Граф Лотар!

Дюрер ще й досі спирався на дерево, стоячи спиною до всіх.

— Що таке?

— Чому б тобі не розвернутися, щоб тебе можна було побачити?

Дюрер розвернувся і побачив охоронця, який прямував до нього. Він жалісно проскиглив:

— Дісе!..

— Приготуйся, — м'яко вимовив Дісмас. — З тебе просто чудовий граф. Ти завжди був нестерпним снобом. Тепер нарешті ти можеш опинитися в оточенні собі подібних.

— Пішов ти…

— Ш-ш-ш.

Охоронець указав на Дюрера.

— Добре, — прошепотів Дісмас. — Починаємо. Усі по містах!

За охоронцем наспів високого зросту гарно одягнений чоловік і одразу звернувся до Дюрера:

— Перепрошую, але ви, часом, не граф Лотар Шрамберзький?

Дюрер злегка вклонився та прочистив горло.

— Я? Хм-м… Взагалі-то…

Чоловік уклонився навіть із надмірною повагою.

— Ваша ясновельможносте!

— Е-е?

— Дозвольте мені… Моє ім'я Ростан, я управитель двору його високості Карла, герцога Савойського!

— О? Н-ну… Радий чути.

В уяві Дісмас уже лупив Дюрера по гомілці. Звідки цей острах? Усіх земних володарів Дюрер завжди ставив нижче за себе, а при якомусь мажордомі язика проковтнув. Зберися з духом, друже!

— Ваша ясновельможносте, ми отримали вашого листа!

Мажордом проверещав це так, що здалося, ніби у нього напад ядухи.

— Лист? О, так… Той самий лист. Але він був призначений лише для…

Дісмас не витримав та втрутився у розмову. Зробивши крок уперед, він штовхнув Дюрера плечем і низько вклонився мажордому:

— Дозвольте відрекомендувати себе. Мене звуть Руфус, я управитель графа. Як ви, мабуть, уже помітили, мій господар ущент виснажений. Весь той час, що ми рухалися зі Шрамберга до Шамбері, він постився та молився Господу. Повірте, це був важкий шлях.

— Звісно. Звісно, гхм!..

Ростан був поважного віку, десь під шістдесят. Високий, худорлявий, елегантний, з досконало підстриженою білосніжною бородою і допитливими, але ні в якому разі не підозріливими очима, і з таким довжелезним носом, що йому доводилося заводити голову трохи назад — так, наче він прицілювався для пострілу.

— Але ж ми ніяк не очікували, що ви прибудете до Шамбері! — промовив він, ніяковіючи.

— Так, ми не відправили жодної звістки, — відповів Дісмас. — Мій господар висловив побажання навідати святиню як звичайний паломник. Один з багатьох многогрішних. Тому й лист до його високости був лише знаком звичайної ввічливості. Граф забажав висловити власні почуття і, звичайно ж, почуття його хрещеного батька — того, хто невдовзі стане його імператорською величністю.

Погляд Ростана перебігав від одного до іншого по всій свиті.

— А це що за особи?

— Ті троє — слуги. Також сестра Гільдеґарда з ордену святих Козми і Даміана.

— Козми і Даміана?

— Святих покровителів аптекарської справи. Це германський орден.

— Ясно, гхм!..

— Вона інколи відвідує замок мого господаря у Шрамберзі. Тож він вирішив, що взяти її з собою у паломництво буде мудрим вчинком. Адже подорож надто виснажлива, потребує забагато сил та здоров'я.

— Так, гхм! Отже, його високість герцог Карл буде радий вітати вашого господаря у себе в замку. Знову ж таки повторюю: аби ми тільки знали заздалегідь, ми б встигли підготуватися до більш пристойного прийому!

— Ну що ви! — посміхнувся Дісмас. — Це надмірна честь. Нам і в садах дуже гарно. Свіже повітря сприяє здоров'ю. А його високість і без того дуже заклопотаний. Уявляю ті тисячі справ, що пов'язані із поклонінням Святій Плащаниці! І нам відомо, що у вас гостює висока персона — герцог Урбіно. Нам пощастило бачити, як він в'їжджав у місто. Така велич!

Дісмас помітив тінь страждання, що на мить з'явилася на обличчі Ростана.

— Так. Воістину, ми неймовірно радіємо його присутності, гхм!.. — мажордом криво усміхнувся. — Як ви влучно зауважили, його кортеж, скажімо так, трохи численніший, ніж ваш.

Дісмас видавив смішок у відповідь.

— Паломник є паломник. Ми всі однакові в очах Господа. Ну, більш-менш.

— І все ж таки я наполягаю на тому, щоб ви