Читати книгу - "Сестри крові"

Небавом усі передмістя були опановані, окрім замку, монастирів і костелів, і почався грабунок. Селяни й татари чемно поділили головні вулиці, щоб не сваритися за награбоване добро. Одні стерегли вхід до будинку, інші забирали все найкоштовніше, що могли знайти. Передміщани з дурної голови позалишали в хатах багато цінного, так що було чим поживитися.

«Дивилися ми, о горе, з нашої колегії, — писав очевидець-єзуїт, — як татари грабували по домах і дворах недалеко валу, займали коней від паші, дарма що багато людей полишалося ще було по своїх домах, не знаючи, мабуть, що по другім боці їхні будинки пустошить ворог. Виділи ми, як із нашого саду татари виводили стадо коней, що їх дарував і записав нашій колегії отець ректор. О, яке нещастя для колегії!»

Швидкість, із якою були зайняті передмістя, викликала великий переполох серед міщан, здавалося, що ворог ось-ось перейде вал і мури. Хтось пустив чутку, що Галицька брама вже здобута. Жінки з дітьми кинулися до костелів, щоб там прийняти смерть з ворожої руки, по храмах правили гарячі молебні, вулицями носили образи святих, а духовні отці бралися за зброю, вірячи, що руки, присвячені Богу, будуть мати більше щастя у битві з ворогом. Але міщани й так боронилися досить хоробро, хоча зі жменькою людей неможливо було здійснювати вилазки й здобувати перемоги. Коли ж під кулями стало їх гинути все більше, то плач, зойки й нарікання матерів, жінок і дітей вразили громадян настільки, що позбавили будь-якої відваги. Одна річ вправлятися в стрільбі в щит, а цілком інша своїми грудьми заступати мури міста й чути позад себе плач дорогої родини. В цій тривозі й страху без довгих розмірковувань, хоч під вечір спинилася стрілянина, львів’яни вирішили зробити те, чого не вчинили козаки, себто спалити передмістя. Адже будівлі сягали тієї ж висоти, що й вали, тому з дахів можна було стріляти по оборонцях дуже успішно.

«Хвала Богові, — писав Самійло Кушевич, — що наші сміливці, незважаючи на заборону залишати вали під страхом смерті, скакали з валів на передмістя, стріляли й били ворогів, роздягаючи вбитих, на великий подив ворога та й нас, бо ми всі дуже переживали за тих одчайдухів, а вони навіть захопили кількох полонених з того гультяйства. А ті, знаючи, що їх не помилують, ішли без жодного страху смерті, лише просили, щоб за одним замахом душі з тілами розділити. Гукали до ката: „Рубай хутше, нас в Раю зачекалися!“ і йшли на смерть, як на весілля. Коли їх питали, хто їх погнав на злочини, відповідали, що все „з Божої волі робили правильно й гідно“.

Селяни пробирались у закіптюжені стіни передміських монастирів, але й звідти мусили відступати з соромом, лишаючи здобич. Якби в цей час хтось ударив з тилу — здобув би значну перемогу над ворогом, але Річ Посполита так міцно забула про нас, що й досі не дає жодної підмоги, хоча обіцяли пильно тримати нас на оці й боронити на випадок якнайбільшої небезпеки».

Лікарів у обложеному місті було обмаль, більшість повтікали, тому до лікування ран були залучені не лише освічені медики, але й цирульники. Лукаш усі дні працював у шпиталі Святого Духа разом з доктором Геліасом, Юліаною, Рутою та ще двома лікарями з Сілезії, їм помагали черниці. Кілька цирульників займалися тим, що лікували легкі рани, стригли й голили пацієнтів та заточували леза. При цьому кожен з медиків використовував лише свій власний досвід у лікуванні ран, не входячи в жодні дискусії і не втручаючись у роботу колеги.

Геліас на початках із підозрою ставився до соляних компресів, які Рута клала на рани, але, переконавшись, що жодного разу рана не загноїлася і дуже добре заживала, заспокоївся. Коли ж солі забракло, і компреси вже замочувалися в сечі, Геліас спробував запротестувати, але в тій безперервній гарячці й шамотанні ніхто його не слухав, а небавом він і з такими компресами змирився, ба вже й сам застосовував. На рани, які стали гноїтися, Рута накладала білих хробачків, яких розводила в скляному бутлі з зогнилим смердючим м’ясом. Хробачки жваво очищали рану від гною, а потім черга приходила на компрес.

Найбільше було мороки з добуванням куль і стріл, особливо, якщо стріла проникала глибше, ніж на чотири пальці. Вістря стріл мали зазубрини, і витягти їх, не розширивши рану, було неможливо. Але якщо стріла проникала глибше, то легше було пробити її крізь усе тіло, аніж добувати з рани, куди вона вцілила. Тоді на допомогу поспішали цирульники, вони навалювалися на пораненого й тримали його, щоб не сіпався, або ж бралася за справу Юліана, спритно натискаючи на яремну жилу й таким робом знепритомлюючи пораненого, а потім поїла його бобровим чи ведмежим тлущем, який аптекар заготовив заздалегідь саме для таких трафунків.

Коли не було захоплено передмістя, Рута виходила за мури й збирала осінні ягоди, а того дня, коли на передмістя увірвалися татари, вона не з’явилася ані в шпиталі, ані в аптеці. Не було її й цілу ніч. Лукаш не міг собі місця знайти, але нічим не міг зарадити. Усі вирішили, що дівчина потрапила в полон. Та на світанку вона таки об’явилася, вся вимащена й перелякана, і розповіла, що, побачивши, як тлуми народу з передмістя штурмують брами, щоб сховатися від страшної навали, теж стрімголов побігла до міста.

— Коли це мене спиняє проскурниця з кротошинської церкви та й каже: «Тебе в тому тлумі задушать. Ліпше біжи до собору Святого Юра, там найбезпечніше. Бо ж козаки одної з нами віри». Я побачила, що наші браму вже зачинили, бо надто багато втікачів до міста набилося. Ото я й подалася до собору. Але з дощу попала під ринву, бо козаки з татарвою спочатку увірвалися на цвинтар біля собору й усіх, хто там ховався, порубали, а інших татари пов’язали сирицею. Люди кричали, заклинали їх Христом-Богом, жінки дітей підносили на руках... але шабля нікого не щадила. Ми в соборі двері ковані залізом зачинили й підперли колодами. Та що їм ті двері, коли вони почали з чотирьох боків валити колодами мури й крізь отвори стріляти в нас. Тим часом інші тараном били в двері. Ще інші, пробивши молотами склепіння, скидали на нас згори кам’яні брили. Врешті вони двері виламали й почали сікти всіх, кого попало, я ковзала в крові, падала кілька разів, мене збивали з ніг. А козаки...

— Стривай, —