Читати книгу - "Після тебе"

— коло його ліжка, коли він зробив свій останній подих. Я бачила, як у її очах промайнули обидва ці спогади.

— У вас дуже красивий сад.

— Троянди Девіда Остіна[26], — зауважила Лілі.

Місіс Трейнор глянула на неї так, наче тільки-но помітила, і непевно посміхнулася.

— Так, саме так. Пробачте, у мене не дуже багато відвідувачів. Вибачте, як, ви сказали, ваше ім’я?

— Лілі, — відповіла я за неї. Вона потисла руку місіс Трейнор, уважно її роздивляючись.

Ще якусь мить ми стояли на порозі, а потім вона збагнула, що вибору в неї немає. Відчинила двері:

— Що ж, заходьте.

Будинок був крихітний, із низькою стелею. Мені довелося пригинатися, проходячи у двері. Я чекала, доки місіс Трейнор готувала чай, і дивилася, як Лілі неспокійно ходить кімнатою поміж небагатьох антикварних наполірованих меблів, які я колись бачила в Ґранта-гаузі. Вона брала якісь речі зі столиків і, роздивившись, ставила їх назад.

— Ну як… як у вас справи? — Голос місіс Трейнор звучав якось беземоційно, наче вона не особливо чекала відповіді на своє запитання.

— Непогано, дякую.

Запала довга тиша.

— Село дуже гарне.

— О так. Я не могла залишатись у Стортфолді… — Вона заливала окропом заварник, і я згадала, як Делла важко порається в колишній кухні місіс Трейнор.

— Ви багатьох тут знаєте?

— Ні. — Вона відповіла так, наче це й була єдина причина її переїзду сюди. — Ви не візьмете молоко? Воно не вміщується на тацю.

Наступні півгодини ми щосили намагалися вести хоч якусь бесіду. Колись місіс Трейнор як представниця вищого середнього класу володіла вмінням керувати будь-якою соціальною ситуацією. Зараз же вона, вочевидь, зовсім втратила вміння спілкуватися. Вона могла поставити запитання — а через десять хвилин повторити його знову, наче забула відповідь. Мені здалося, що вона на антидепресантах. Лілі потай її роздивлялась, і всі її думки читалися на обличчі. Я сиділа між ними з тугим вузлом у животі і чекала, що ж буде далі.

Я щось торохтіла про мою жахливу роботу, про свою подорож до Франції, про своїх батьків («у них усе добре, дякую») — і все це поглинала жахлива тиша, що наповнювала кімнату, як тільки я замовкала. Горе місіс Трейнор охопило дім, наче туман. Якщо містер Трейнор був виснажений горем, то місіс Трейнор воно просто проковтнуло з головою. Від тієї жвавої гордої жінки, яку я знала, майже нічого не лишилося.

— Так що привело вас сюди? — зрештою запитала вона.

— Ми просто… приїхали до друзів.

— А звідки ви знаєте одна одну?

— Я… я була знайома з батьком Лілі.

— Дуже мило, — зауважила місіс Трейнор, і ми ніяково всміхнулися їй.

Я глянула на Лілі, чекаючи, поки вона щось скаже, але вона наче заклякла. Або ж її теж вразила реальність страждання цієї жінки.

Ми випили по другій чашці чаю, і я вже втретє чи вчетверте зауважила, який у неї красивий садок. Я відчайдушно долала відчуття, що наша присутність вимагає від неї надлюдських зусиль. Вона не хотіла нас тут бачити, але була надто вихованою, щоб сказати це прямо. Вочевидь, вона просто хотіла лишитися на самоті — це було видно в кожному жесті, кожній вимушеній усмішці, кожній спробі вести бесіду. Коли ми підемо, вона, мабуть, просто сяде в крісло і буде тихо сидіти — або ж загорнеться в ковдру на ліжку нагорі.

І тут я помітила: у кімнаті не було жодної фотографії. У Ґранта-гаузі було безліч фотографій у срібних рамках: діти, родина, поні, поїздки на гірськолижні курорти, далекі дідусі та бабусі. А цей котедж був порожній — лише бронзова статуетка коня, акварельний малюнок із гіацинтами — і все. Я закрутилася на місці: може, я просто не помітила? Може, вони просто десь стоять на підвіконні чи якомусь столику? Але ні — котедж був геть безликим. Я згадала власну квартиру та мою повну нездатність зробити з неї справжній дім. Мені стало важко та невимовно сумно.

«Що ж ти з нами зробив, Вілле?»

— Нам уже, мабуть, час, Луїзо? — Лілі демонстративно глянула на годинник. — Щоб не втрапити в годину пік.

Я здивовано подивилася на неї.

— Але…

— Ми ж ненадовго завітали. — Її голос чітко давав мені все зрозуміти

— Так, звичайно. У годину пік буде складно їхати. — Місіс Трейнор почала підводитися.

Я знову спробувала кинути сповнений протесту погляд на Лілі, аж раптом задзвонив телефон. Місіс Трейнор здригнулася, наче цей звук був їй незнайомий. Вона кинула на нас оком, роздумуючи, чи має підняти слухавку, — вочевидь, наша присутність заважала їй проігнорувати дзвінок, тому вона вибачилася та вийшла з кімнати. З-за стіни долетіли звуки розмови.

— Що ти робиш? — зашипіла я до Лілі.

— Це все так неправильно, — пояснила вона з нещасним виглядом.

— Але ми не можемо піти, так і не сказавши їй.

— Я не можу. Тільки не сьогодні. Усе це…

— Я знаю, тобі страшно. Але подивись на неї, Лілі. Я думаю, що їй це допоможе…

Очі Лілі раптом розширилися.

— Не сказавши мені що?

Я швидко повернула голову — місіс Трейнор нерухомо стояла у дверях.

— І що ви маєте мені сказати?

Лілі глянула на мене, потім знов на місіс Трейнор. Час навколо нас наче вповільнився. Вона глитнула, потім підняла голову та сказала:

— Я ваша онука.

Запала коротка тиша.

— Моя… хто?

— Я дочка Вілла Трейнора.

Слова луною пішли по кімнаті. Місіс Трейнор глянула на мене, наче щоб переконатися, що це якийсь безглуздий жарт.

— Але… це неможливо.

Лілі відступила назад.

— Місіс Трейнор, я знаю, що це для вас шок, — почала я. Та вона не чула мене — дивилася на Лілі.

— Це неможливо. Як міг мій син мати дочку — і не сказати мені?

— Бо моя мама нікому не казала. — Лілі майже шепотіла.

— У наші часи? Як це могло залишатися таємницею стільки часу? — Вона повернулася до мене. — Ви знали?

Я глитнула.

— Я вам писала про це. Лілі знайшла мене. Вона хотіла познайомитися зі своєю родиною. Місіс Трейнор, ми не хотіли завдати вам болю. Лілі просто хотіла знайти своїх дідуся та бабусю. Щоправда, зустріч із містером Трейнором пройшла не надто добре…

— Але Вілл сказав би мені. — Вона труснула