Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

що давати собі раду самим. Мені, суча його мати, треба віднайти лук і коня!

Спочатку вона відбила Пегаса. Мерин поета не звертав уваги на солом’яні лапті, що штурхали його у боки, мав десь крики невправного їздця і навіть не думав переходити на галоп — біг собі підтюпцем, ліниво й повільно через березняк. Хлоп значно відстав від решти конокрадів. Коли почув і побачив Мільву за спиною, без роздумів зіскочив і дав драла у хащі, обіруч підтримуючи штани. Мільва його не переслідувала, перемогло вируюче у ній прагнення суворого мордобою. Скочила у сідло, з розбігу, різко, аж забряжчали струни лютні, притороченої серед в’юків. Обізнана із кіньми, вона зуміла змусити мерина до галопу. Чи, скоріше, до важкої ходи, яку Пегас за галоп вважав.

Але навіть отого псевдогалопу вистачило, бо ж втечу конокрадів пригальмував іще одна нетипова кобила. Норовиста Плітка відьмака, гніда кобилка, яку розлючений її фокусами Ґеральт не раз уже обіцяв обміняти на іншого коня — а то й на віслюка, мула, ба й навіть козла. Мільва наздогнала злодіїв у ту мить, коли знервована невмілим натягуванням вуздечки Плітка скинула вершника на землю, а решта хлопів, зіскочивши з сідел, намагалася вгамувати розбрикану й неспокійну кобилку. Були вони настільки зайняті, що помітили Мільву, тільки коли та увірвалася між ними на Пегасі й копнула одного в обличчя, зламавши йому ніс. Коли він падав, виючи й призиваючи допомогу божу, вона його впізнала. Був то Постол. Хлоп, якому, схоже не щастило на людей. А особливо на Мільву.

На жаль, Мільву щастя також облишило. Точніше кажучи, винним було не щастя, а власна її нахабність і трохи підтримана практикою упевненість, що будь-яких двох селюків вона завжди зможе віддубасити так, як вирішить за необхідне те зробити. Але коли вона зіскочила з сідла, то раптом отримала кулаком в око й невідомо як опинилася на землі. Витягнула ножа, бажаючи випустити комусь кишки, але отримала по голові товстезним києм так, що кий зламався, засипавши їй очі корою і пилюкою. Оглушена й осліплена, вона все ж зуміла вчепитися у коліна селюка, що все гатив по ній уламком кия, а селюк несподівано крикнув та впав. Другий заверещав, прикриваючи обіруч голову. Мільва протерла очі й побачила, що ховається він від ударів плітки, що сипалися на нього, а завдавав їх вершник на сивому коні. Вона зірвалася з землі, копнула з розмаху поваленого хлопа у шию. Конокрад захарчав, смикнув ногами й розкинувся, а Мільва миттєво скористалася тим, вклавши у точно відміряний копняк усю свою злість. Хлоп звинувся клубком, затиснув долоні на промежині й завив так, що аж листя з беріз посипалося.

Вершник на сивку тим часом упорався із другим хлопом і з Постолом, у якого кровило з носа, та погнав обох у ліс ударами батога. Розвернувся, аби шмагнути того, який звивався, але стримав коня. Бо Мільва вже встигла дістатися до свого вороного, вже мала у кулаці лук і стрілу на тятиві. Тятива була наполовину натягнена, але стріла цілилася просто у груди вершника.

Мить вони дивилися один на одного, вершник і дівчина. Потім вершник повільним рухом дістав з-за поясу стрілу із довгим оперенням і кинув її під ноги Мільві.

— Я знав, — сказав спокійно, — що матиму можливість повернути тобі твій наконечник, ельфійко.

— Я нє ельфійка, нільфгардцю.

— А я не нільфгардець. Опусти нарешті той лук. Якби я бажав тобі зла, досить було б просто дивитися на твої отут поневіряння.

— Дідько тебе зна, — вимовила вона крізь зуби, — шо ти за один і чого від мене хочеш. Але дякую тобі за порятунок. І за мій шип. І за того гультяя, шо я його на просіці погано підстрелила.

Побитий конокрад, звинутий у клубок, давився плачем, утуливши обличчя у підлісок. Вершник на нього не дивився. Дивився на Мільву.

— Хапай коней, — сказав. — Мусимо швидко відскочити від ріки, військо прочісує ліси на обох берегах.

— Мусимо? — скривилася вона, опускаючи лук. — Разом? А відколи то ми свояки? Чи компанія?

— Я тобі поясню, — він розвернув коня, схопив вуздечку буро-червоного жеребчика, — якщо даси мені на те час.

— Уся справа у тому, шо часу у мене немає. Відьмак і решта…

— Знаю. Але ми їх не врятуємо, якщо дозволимо себе вбити чи схопити. Хапай коня, і тікаємо у гущавину. Поспіши!

* * *

Він зветься Кагір, нагадала собі Мільва, дивлячись скоса на дивного товариша, із яким довелося їй сидіти у ямі під вигорнутим деревом. Дивний нільфгардець, який говорить, що він не нільфгардець. Кагір.

— Думали ми, шо тебе вбили, — пробурмотіла вона. — Коник без сідока прибіг…

— Мав я малу пригоду, — відповів він сухо. — Із трійцею розбійників, зарослих, наче вовкулаки. Вискочили на мене із засідки. Кінь утік. Розбійники не зуміли, але були пішими. Раніше, аніж вдалося мені роздобути нового коня, залишився я далеко позаду вас. Тільки сьогодні вранці я вас наздогнав. Біля самого табору. Переїхав річку нижче й чекав на тому березі. Знав, що ви поїдете на схід.

Якийсь зі схованих у вільшині коней зафоркав, тупнув. Сутеніло. Комарі нав’язливо дзижчали біля вух.

— Тихо в лісі, — сказав Кагір. — Війська пішли. Битва вже скінчилася.

— Різанина, ти хтів сказати.

— Наша кавалерія… — він замовк, кахикнув. — Імперська кавалерія вдарила у табір, а тоді від півдня атакували ваші війська. Хіба — темерійські.

— Якшо вже по битві, то тре’ нам туди повернутися. Відьмака відшукати, Любистка й решту.

— Розумніше дочекатися темряви.

— Страшно тут якось, — сказала вона тихо, стискаючи лук. — Похмурий яр, аж мурашки по шкірі. Ніби тихо, а постійно кущами шелестить шось… Відьмак казав, шо гулі до побойовисьок тягнуться… А хлопи про вомпера брехали…

— Ти не сама, — відповів він упівголоса. — Самому страшніше.

— То так, — вона зрозуміла, про що він. — Ти ж десь два тижні слідом за нами їдеш, один, як палець. За нами лізеш, а всюди навкруги твої… Хоча ж, як балакаєш, ти нє нільфгардець, але це ж — твої. Хай мене дідько, як я розумію… Замість до своїх повернутися ти за відьмаком ідеш. Нашо?

— То довга історія.

* * *

Коли високий скойа’таель нахилився над ним, зв’язаний, наче баран, Струйкен змружив від страху очі. Кажуть, що бридких ельфів не існує, що