Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

всі вони, як один муж, вродливі, що такими-от народжуються. Той з білок також народився вродливим. Але тепер обличчя його навскіс перетинав паскудний шрам, деформуючий чоло, брову, ніс і щоку, не залишивши від властивої ельфам краси нічого.

Понівечений ельф присів на поваленому стовбурі поряд.

— Я Ізенгрім Фаойльтіарна, — сказав, знову схиляючись над бранцем. — Чотири роки я б’юся із людьми, три — вожу командо. Поховав я полеглого у бою брата, чотирьох кузенів, більше сорока товаришів по зброї. У боротьбі моїй вважаю вашого імператора за союзника, що багаторазово доводив, переказуючи вашим службам розвідницьку інформацію, допомагаючи вашим агентам і резидентам, ліквідуючи тих осіб, на кого ви вказували.

Файольтіарна замовк, дав знак долонею у рукавичці. Скойа’таель, який стояв неподалік, підняв з землі невеличкий козуб, зроблений із березової кори. З козуба бив солодкий запах.

— Я вважав Нільфгард союзником, — повторив ельф зі шрамом. — Тому спочатку не вірив, коли мій інформатор попередив, що на мене готується засідка. Що я отримаю доручення зустрітися віч-на-віч із нільфгардським емісаром, а коли прибуду — буду схоплений. Я не вірив власним вухам, але оскільки я по природі обережний, то вирішив прийти на зустріч трохи раніше — і не сам. Яке ж було моє здивування і розчарування, коли виявилося, що у місці таємної зустрічі замість емісара чекає на мене шестеро розбійників із рибальською сіткою, мотузками, шкіряним хаубом із кляпом і каптаном, що застібається на паси й пряжки. Спорядження, яке, сказав би я, використовується зазвичай вашою розвідкою при викраденнях. Нільфгардська розвідка вирішила схопити мене, Файольтіарну, живого, кудись вивезти із кляпом, по вуха закутаного у гамівний каптан. Загадкова справа, сказав би я. Така, що вимагає пояснення. І я радий, що хоча б один із розбійників, які на мене полювали, — без сумніву, їхній командир — дав узяти себе живим і зуміє мені ці пояснення дати.

Струйкен зціпив зуби й відвернувся, аби не дивитися на понівечене обличчя ельфа. Волів дивитися на козуб з березової кори, біля якого дзижчали дві оси.

— Тож тепер, — продовжив Файольтіарна, витираючи хусткою спітнілу шию, — побалакаємо, пане викрадачу. Для полегшення розмови я проясню кілька деталей. В отому козубі знаходиться кленовий сироп. Якщо розмова наша не піде у дусі взаємного порозуміння і глибокої щирості, ми отим сиропом добряче намастимо тобі голову. А особливо ретельно очі та вуха. Потім ми помістимо тебе на мурашник, на отой, власне, по якому бігають симпатичні й працьовиті комашки. Додам, що цей метод чудово зарекомендував себе у випадку із кількома dh’oine й an’givare, які виказували мені малувато щирості та забагато спротиву.

— Я на імперській службі! — крикнув шпигун, збліднувши. — Я офіцер імперських спеціальних служб, підвладний пана Ваттьє де Рідо, віконта Ейддону! Звуся Ян Струйкен! Протестую…

— Через фатальний збіг обставин, — урвав його ельф, — тутешні червоні мурашки, ласі до кленового сиропу, ніколи не чули про пана Рідо. Починаймо. Про те, хто віддав наказ мене викрасти, я питати не стану, бо воно ясно. Тож моє перше питання звучить таким чином: куди ви мали мене відвезти?

Нільфгардський шпигун заборсався у мотузках, трусонув головою, бо йому здалося, що мурашки вже повзають у нього по щоках. Утім — мовчав.

— Що ж, — перервав ту мовчанку Файольтіарна, даючи жестом знак ельфу із козубом. — Обмазати його.

— Я мав відвезти вас до Вердену, до замку Настрог! — видавив із себе Струйкен. — За наказом пана де Рідо!

— Дякую. Що чекало на мене у Настрозі?

— Слідство…

— Про що мали розпитувати?

— Про події на Танедді! Благаю, розв’яжіть мене! Я скажу все!

— Вочевидь скажеш, — зітхнув ельф, потягуючись. — Особливо маючи на увазі, що початок уже позаду, а початок у таких справах — найважчий. Продовжуй.

— Я мав наказ змусити вас виказати, де ховаються Вільгефорц і Ріенс! І Кагір Мавр Диффрин, син Келлаха!

— Потішно. Ставити на мене пастку, аби питати про Вільгефорца й Ріенса? І що я мав про них знати? Що може мене із ними поєднувати? А із Кагіром справа ще веселіша. Його я вам відіслав, як ви й хотіли. У путах. Чи ж посилка до вас не дійшла?

— Вибито загін, який ми вислали на домовлене місце зустрічі… Кагіра не було серед убитих…

— Ага. І пан Ваттьє де Рідо виявив підозріливість? Але замість просто вислати до командо нового емісара й попросити пояснень він відразу влаштував на мене засідку. Наказав відволокти мене до Настрога й допитати. Про події на Танедді.

Шпигун мовчав.

— Ти не зрозумів? — ельф схилив над ним своє страшне обличчя. — Це було питання. Звучало воно: про що йдеться?

— Не знаю… Цього я не знаю, клянуся…

Фаойльтіарна махнув рукою, вказав. Струйкен гарчав, бився, заклинав Великим Сонцем, запевняв у своєму незнанні, плакав, мотав головою і плювався сиропом, яким грубо намащували його обличчя. Тільки коли четверо скойа’таелів понесли його до мурашника, він вирішив говорити. Хоча наслідки могли виявитися страшнішими, аніж мурашки.

— Пане… Якщо хтось про це довідається, ми загинемо… Але я вам признаюся… Я бачив секретні накази. Підслухав… Скажу все…

— Це зрозуміло, — кивнув ельф. — Рекорд у мурашнику, що становив годину й сорок хвилин, належав одному офіцеру зі спеціальних загонів короля Демавенда. Але в кінці заговорив і він. Ну, починай. Швидко, складно й конкретно.

— Імператор упевнений, що на Танедді його зрадили. Зрадник — Вільгефорц з Роґґевену, чародій. І його помічник, якого звуть Ріенсом. А перед усім — Кагір Мавр Диффрин еп Келлах. Ваттьє… Пан Ваттьє не впевнений, чи не усі ви мали стосунок до тієї зради, хоча б і несвідомо… Тому наказав вас захопити й тихцем доставити в Настрог… Пане Фаойльтіарне, я двадцять років працюю в розвідці… Ваттьє де Рідо — то мій третій шеф…

— Складніше, прошу. І припини труситися. Якщо будеш зі мною щирим, то маєш шанс послужити ще кільком шефам.

— Хоча те тримають у великій таємниці, але я взнав… Взнав, кого Вільгефорц та Кагір мали схопити на острові. І виходить на те, що їм вдалося. Бо до Лох Ґрім привезли ту… Як там її… Ну, принцесу з Цінтри. То я думав, що успіх, що Кагір і Ріенс стануть баронами, а той чародій — щонайменше графом… А замість того імператор викликав Пугача… Значить, пана Скеллена, а ще пана Ваттьє,