Читати книгу - "Джерело"

Франкон подумав, чи не знала вона, що він завчасно придумав собі виправдання, щоб залишити її з Кітінґом наодинці. Він не мав певності. Вона дивилася просто на нього; її очі здавалися лише трішки щирими. Він був радий утекти.

Домінік повернулася до Кітінґа з таким лагідним поглядом, що це не могло означати нічого, крім зневаги.

— А зараз розслабмося, — мовила вона. — Ми обоє знаємо, що потрібно батькові, отже, все гаразд. Хай це вас не бентежить. Добре, що батько у вас на припоні. Та я знаю, що вам не піде на користь, якщо він тягнутиме вас разом із цим повідком. Тому забудьмо про це і їжмо наш обід.

Він хотів підвестися й піти; і знав, безсило лютуючи, що не зробить цього. Вона сказала:

— Пітере, не суптеся. Ви можете називати мене Домінік, адже ми все одно прийдемо до цього, раніше чи пізніше. Можливо, я часто бачитимусь із вами, я й так бачуся з багатьма людьми, і якщо батькові сподобається, що ви станете одним із них — чому б і ні?

Упродовж обіду вона розмовляла з ним як зі давнім приятелем, весело та щиро; з невпокійливою щирістю, яка, здається, мала продемонструвати, що їй нічого приховувати, але також і те, що краще й не намагатися її прозондувати. Ії навмисна привітність виказувала, що їхні стосунки не матимуть жодних наслідків, що вона просто не буде ворожа до нього. Він знав, що вона доводить його до сказу. Але дивився на форму її рота, на рухи вуст, які складали слова; спостерігав, як вона схрещує ноги, впевнено і невимушено, наче складає коштовний інструмент — і не міг позбутися відчуття недовірливого захвату, як і тоді, коли побачив її вперше.

Коли вони виходили, Домінік мовила:

— Пітере, може, запросиш мене ввечері в театр? Байдуже, на яку виставу, на будь-яку. Зателефонуй мені після вечері. Розкажи про це батькові. Він зрадіє.

— Хоча, звісно, він не матиме підстав для радості, — відповів Кітінґ, — так само як і я. Але я все одно радітиму, Домінік.

— Чому ж ти не повинен радіти?

— Тому що ти не маєш жодного бажання йти в театр чи бачити мене сьогодні ввечері.

— Жодного. Ти починаєш мені подобатися. Зателефонуй мені о пів на дев'яту.

Коли Кітінґ повернувся до бюро, Франкон відразу викликав його нагору.

— Ну? — нетерпляче запитав він.

— Ґаю, у чому річ? — зронив Кітінґ невинним голосом. — Чому ти такий схвильований?

— Ну, я… я лише… якщо чесно, мені цікаво побачити, чи ви взагалі зможете витримати одне одного. Я думаю, ти позитивно вплинеш на неї. Як усе було?

— Та так. Ми чудово провели час. Ти знаєш свої ресторани — їжа була чудова… О так, увечері я веду твою дочку на виставу.

— Неможливо!

— Чому ж, це правда.

— Як тобі це вдалося?

Кітінґ стенув плечима:

— Я ж казав тобі, що Домінік не варто боятися.

— Я не боюся її, але… Уже «Домінік»? Вітаю, Пітере… Я не боюся, я просто не можу її зрозуміти. Не маю підходу до неї. У неї ніколи не було подруг, навіть у дитячому садочку. Навколо неї — завжди натовп, але жодного друга. Не знаю, що й думати. Зараз вона отака, живе геть сама, завжди в оточенні чоловіків і…

— Послухай, Ґаю, ти не повинен думати погано про свою доньку.

— Я не думаю! У цьому і проблема, що не думаю. Я хотів би, але не можу. Але їй двадцять чотири, Пітере, і вона цнотлива — я знаю, я впевнений у цьому. А ти можеш це сказати, просто дивлячись на жінку? Я не мораліст, Пітере, і знаю, що це ненормально. Це неприродно у її віці, з її зовнішністю та ще й беручи до уваги геть безконтрольний спосіб її життя. Я благаю Бога, щоб вона вийшла заміж. Справді… Добре, слухай, не розповідай цього нікому, звісно, і зрозумій мене правильно — я не думав про запрошення.

— Звісно, ні.

— Між іншим, Пітере, поки тебе не було, телефонували зі шпиталю. Вони сказали, що бідоласі Луціусу значно краще. Вони думають, що він оклигає.

У Луціуса Геєра стався інсульт, і Кітінґ виявляв чимало занепокоєння станом його здоров'я, але жодного разу не відвідав у лікарні.

— Я втішений, — мовив Кітінґ.

— Одначе не думаю, що він зможе колись повернутися до роботи. Він старіє, Пітере… Так, він старіє… Настає вік, коли людина більше не може нести тягар бізнесу. — Він затиснув двома пальцями канцелярський ніж і задумано постукав ним по краю настільного календаря. — Це стається з нами всіма, Пітере, раніше чи пізніше… Потрібно думати про майбутнє…

Кітінґ сидів на підлозі своєї вітальні біля каміна з імітацією дров. Склавши руки на колінах, вислуховував материні запитання про зовнішність Домінік, про те, як вона вбирається, про що з ним говорить і скільки, на його думку, мати залишила їй грошей.

Тепер він часто зустрічався з Домінік. Він щойно повернувся, потинявшись з нею нічними клубами. Вона завжди приставала на його запрошення. Він запитував себе, чи її ставлення було умисним доказом, що вона, може, дужче ігноруватиме його, частіше з ним зустрічаючись, аніж відмовляючись із ним бачитись. Але щоразу, зустрічаючись із нею, він охоче планував наступне побачення. Він уже місяць не бачив Кетрін. Вона була перейнята дослідницькою працею, яку, готуючись до циклу лекцій, доручив її дядечко.

Місіс Кітінґ сиділа під лампою, штопаючи маленьку проріху на підкладці парадного Пітерового піджака, дорікаючи, поміж розпитуваннями, що той сидить долі у парадних штанях і найкращій сорочці. Він не зважав ані на докори, ані на розпитування. Але, крім знудьгованої роздратованості, він відчував дивне полегшення; начебто впертий потік її слів підштовхував його і виправдовував. Інколи він відповідав:

— Так… Ні… Не знаю… О так, вона чудова… Надзвичайно чудова… Дуже пізно, мамо. Я втомився. Думаю, мені пора спати…

У двері подзвонили.

— Ого, — здивувалася місіс Кітінґ, — хто б це був о такій годині?

Кітінґ підвівся, стенув плечима і почвалав до дверей. Це була Кетрін.

Вона стояла, стискаючи обома руками велику, стару і безформну сумочку. Була рішуча і невпевнена водночас. Трохи відступила назад і мовила:

— Доброго вечора, Пітере. Я можу ввійти? Мені треба поговорити з тобою.

— Кеті! Звісно ж! Як мило з твого боку! Заходь. Мамо, це Кеті.

Місіс Кітінґ дивилася на ноги дівчини, яка ступала так, немовби йшла хиткою палубою корабля; вона глянула на сина і зрозуміла, що сталося щось, із чим треба обережно розібратися.

— Доброго вечора, Кетрін, — лагідно мовила вона.

Побачивши