Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

відчувала жодних докорів сумління — у її очах сім’я панотця була страхітливо заможною; звісно ж, оті дівчата мають удома куписька взуття й панчіх. Опісля того Ліда гайнула в Глен, де цілу годину бавилася з тамтешніми халамидниками в калюжі попід крамницею пана Флегга, звідки її вигнала пані Еліот, звелівши притьмом йти додому.

— Дарма ти зробила це, Фейт, — докірливо мовила Уна, коли за Лідою слід прохолов. — Тепер тобі доведеться щодня взувати святкові черевики й вони скоро зносяться.

— Байдуже! — вигукнула Фейт, усе ще охоплена радісним усвідомленням, що вона зробила добру справу задля ближнього. — Адже це несправедливо, що в мене є дві пари взуття, а в бідолашної малої Ліди Марш немає жодної. Тепер у нас обох є, що взути. Уно, ти ж знаєш, тато сам казав у минулій проповіді, що справжнє щастя не в тім, щоб мати чи отримувати, а лише в тім, щоб віддавати. І це правда! Я ще ніколи не була така щаслива, як нині. Подумай про Ліду, котра йде додому, а її маленьким бідним ноженятам тепло й зручно.

— Але ж у тебе немає іншої пари чорних вовняних панчіх, — нагадала Уна. — Друга твоя пара вся дірява й тітка Марта сказала, що більше не може церувати їх, тому відріже верхню частину, щоб витирати грубку. Є тільки дві пари смугастих панчіх, яких ти страшенно не любиш.

Радісне піднесення Фейт здиміло після Униних слів, а вдоволення луснуло, наче повітряна кулька. Кілька гнітючих хвилин вона просиділа мовчки, обмірковуючи наслідки свого поспішного вчинку.

— Ох, Уно, я й не подумала, — скрушно мовила вона. — Я взагалі ні про що не подумала.

Смугасті рубчасті червоно-сині панчохи були товсті, шорсткі та грубі. Узимку тітка Марта зв’язала їх для Фейт і вони були безсумнівно потворні. Фейт ненавиділа їх сильніше, аніж будь-яку іншу деталь свого гардеробу. Звісно, надіти їх вона не могла. Дві пари смугастих панчіх так і лежали неторкані в її шухляді для білизни.

— Тепер тобі доведеться носити їх, — мовила Уна. — Подумай, як сміятимуться з тебе хлопці в школі. Згадай, як вони дражнилися з Мемі Воррен за її смугасті панчохи — кликали її зеброю… а твої панчохи ще й гірші.

— Я нізащо їх не надіну, — утяла Фейт. — Краще піду зовсім без панчіх, хай як холодно надворі.

— Не можна йти без панчіх до церкви. Подумай, що скажуть люди.

— Тоді я лишуся вдома.

— Ні. Ти ж знаєш, тітка Марта не дозволить.

То була правда. Єдине, чим обтяжувала себе тітка Марта, було сумлінне наполягання на тім, що до церкви діти повинні ходити за будь-якої погоди. Її не обходило, як вони були вбрані, та й чи були вбрані взагалі. Проте в церкві вони мусили з’явитися. Так виховували її сімдесят років тому, так і вона мала намір виховати синів і дочок своєї небоги.

— Уно, а ти не можеш позичити мені якісь панчохи? — жалібно запитала горопашна Фейт.

— Ні, — похитала головою Уна. — У мене є тільки одна чорна пара, і вони такі тісні, що вже і я ледь натягаю їх на себе. Ти не зможеш їх надіти… і сірі теж. Крім того, вони страшенно діряві.

— Я не надіну смугастих панчіх, — уперто правила своєї Фейт. — На дотик вони ще гірші, аніж на вигляд. Ноги в них, наче барильця, і вони жахливо кусючі.

— Тоді я не знаю, як тобі бути.

— Якби тато був удома, я попросила б купити мені нові панчохи, доки крамниця відчинена. Але він повернеться пізно. Я попрошу його в понеділок… а до церкви завтра не піду. Прикинуся, що захворіла, і тітка Марта нікуди мене не відправить.

— Це ж буде неправда! — вигукнула Уна. — Не можна так робити — це страшний гріх. Що сказав би тато, якби дізнався про це? Пам’ятаєш, як він розмовляв із нами після маминої смерті й сказав, що ми не повинні брехати, навіть коли й розчаруємо його в чімсь іншім. Він велів нам не брехати й не прикидатися, сказав, що довіряє нам. Не роби цього, Фейт. Просто надінь смугасті панчохи. Це ж лише раз. У церкві ніхто й не помітить — то зовсім не так, як у школі. І, на щастя, твоя нова коричнева сукня така довжелезна, що панчіх буде майже не видно. А ти ж так сердилася, коли тітка Марта пошила її на виріст.

— Я не надіну смугастих панчіх, — повторила Фейт. Вона випростала перед собою голі білі ноги, підвелася й упевнено закрокувала мокрою холодною травою до брезклої кучугури. Зціпивши зуби, Фейт стала в сніг, не бажаючи зрушити з місця.

— Що ти робиш? — заголосила настрашена Уна. — Фейт, ти застудишся на смерть!

— Я так і хочу зробити, — відказала Фейт. — Я хочу люто застудитися, щоб завтра бути неймовірно хворою. Тоді мені не доведеться прикидатися. Я простою тут так довго, як подужаю.

— Фейт, а що, як ти помреш? Ти можеш захворіти на запалення легень! Будь ласка, Фейт, не роби цього! Ходімо, знайдемо тобі якесь взуття. Ох, слава Богу, Джеррі йде. Джеррі, змусь її вилізти з кучугури. Поглянь на її ноги!

— Господи, Фейт, що ти робиш? — суворо запитав Джеррі. — Чи ти здуріла?

— Ні. Іди геть, — відрубала Фейт.

— Ти караєш себе за щось? Це ж неправильне покарання. Ти можеш захворіти…

— Я хочу захворіти. І я не караю себе. Іди геть.

— Де її черевики й панчохи? — запитав Джеррі в Уни.

— Вона віддала їх Ліді Марш.

— Ліді Марш? А навіщо?

— Бо Ліда була зовсім боса… у неї так змерзли ноги. А тепер Фейт хоче захворіти, щоб завтра не довелося вдягати до церкви смугасті панчохи. Але, Джеррі, що, як вона помре?

— Фейт, — звелів Джеррі, — негайно вилізь із кучугури, або я сам тебе витягну.

— Спробуй, — мовила Фейт.

Джеррі кинувся до неї й схопив за руки. Він тягнув її в один бік, вона його — в інший. Уна штовхала Фейт у спину. Сама Фейт кричала, щоб їй дали спокій. Джеррі й собі кричав на неї, щоб не була дурна; Уна плакала. Вони здійняли страхітливий галас побіля самої цвинтарної огорожі, тож Генрі Воррен із дружиною, що саме проїздили мимо, добре бачили й чули цю сцену. Відтак назавтра односельці довідалися, що діти панотця зчинили огидну бійку на цвинтарі, удаючись при цьому до щонайбрутальніших висловів. Тим часом Фейт дозволила брату й сестрі витягти себе із кучугури, бо так чи так не могла більше стояти від болю в ногах. Усі вони подалися додому й полягали спати. Фейт