Читати книгу - "Зима наближається"

вельмишановну Людмилу Алексєєву — члена-засновника Московської Гельсінської групи та одну з небагатьох досі активних радянських дисидентів. Був там і Лев Пономарьов, один із засновників товариства «Мемориал» — ледь не першої російської організації із захисту прав людини. «Молодь» була представлена Сергієм Удальцовим, головою «Авангарда красной молодежи», та Іллею Яшиним, харизматичним активістом ліберального напряму. Кілька років по тому найпомітнішим із нас став колишній активіст «Яблока» Олексій Навальний, а все завдяки його гострим, актуальним і ретельно проведеним антикорупційним розслідуванням, які знаходили величезну онлайн-аудиторію.

Були ще так звані «нелояльні націоналісти» — переважно молоді радикали на кшталт націонал-більшовицької партії письменника Едуарда Лимонова, назва якої вже не так відлякувала людей, як до початку 2000-х, та все ще дуже лякала респектабельну ліберальну опозицію. Але вони були готові пройти маршем проти Путіна за свободу слова й чесні вибори, а для мене мало значення лише це.

Окрім різних політиків, організаторів та активістів, була й суттєва «вогнева підтримка» серед численних російських письменників, журналістів та інтелектуалів, кого повернення Росії до темних часів позбавило ілюзій. Там були адвокати з великим серцем, які багато й наполегливо працювали, захищаючи протестувальників та активістів від надуманих звинувачень за якісь смішні гроші або й узагалі безкоштовно. Лідери й члени більш ніж десяти опозиційних груп, зокрема мій власний Об’єднаний громадянський фронт, організовували протести, навчальні семінари й зустрічі за мінімальну винагороду, а часто попри великий персональний ризик.

Аж раптом серед усіх них опинився і я. Мені давно імпонувала позиція лібералів на кшталт Нємцова та Ілларіонова, які поділяли мою ідеологію щодо вільних ринків і тісної співпраці з Європою, але я також усвідомлював, що на той час у протистоянні Путіну ідеологія вже значила небагато. Було не надто важливо, який саме політичний курс ви підтримуєте, коли вам не давали ані найменшої можливості провадити цю політику. Дебати між опозиційними кандидатами нагадували суперечку голодних жебраків на тему замовлення в шикарному ресторані.

Я вже робив усе, що міг, на міжнародному фронті, виступаючи перед іноземними парламентами й публікуючи статті в медіа, щоб заохотити західних лідерів посилити тиск на Путіна на його антидемократичному шляху. У Росії ж я сподівався скористатися відсутністю своєї політичної приналежності як перевагою, щоб ми могли згладити розбіжності між розрізненими опозиційними рухами та об’єднатися для розв’язання єдиної проблеми, яка справді мала значення, — якнайскорішого кінця Путіна та путінізму.

Ще до закінчення шахової кар’єри я допоміг створити опозиційні організації Всеросійський громадянський конгрес у 2004 році та «Комитет-2008: свободный выбор». При цьому я спостерігав незадоволення активістів з усіх боків. Вони втомилися танцювати під путінську дудку, дивлячись, як їхні партійні лідери лише роблять вигляд активної діяльності. Громадянський конгрес був задуманий як об’єднавча платформа, але він нічого не міг зробити, поки сили з обох боків політичного спектру були нездатні залишити позаду «менталітет громадянської війни» єльцинської доби та почати працювати разом із їхніми традиційними ідеологічними опонентами.

2005 року я сформував свою власну невеличку групу громадської дії — Об’єднаний громадянський фронт, щоб мати базу для проведення опозиційних акцій та офіційну адресу. Після цього я почав роботу з пошуку стратегічних цілей, які опозиція може досягти з огляду на свої переважно обмежені ресурси. Було важливо ставити перед собою чіткі завдання, щоб мати відчуття мети й надії. Адже коли я вперше почав присвячувати російській політиці весь свій час, то почувався так, неначе граю шахову партію, причому мат мені загрожує в будь-якому варіанті. Я розумів, що нашим першим завданням як опозиційної сили було просто вижити, подати сигнал про існування, про опозиційність до путінського режиму та про нашу боротьбу. Зважаючи на те, що всі телеканали й центральні газети перебувають під контролем держави, це було дуже важким завданням, можете собі лише уявити.

Опозиційний рух був страшенно невпорядкованим, але ми всі мали одну спільну рису — усвідомлення того, що наш порятунок лише в демократії. 2006 року вже всі ліберали, правозахисники та навіть комуністи погоджувалися, що за наявності альтернативи під час чесних виборів народ Росії не дозволив би Путіну повернути нашу країну назад до тоталітарної держави. Неважливо, що потім кожен із нас мав би свою програму й пішов би своїм шляхом. Перш за все нам треба було рятувати нашу демократію.

Такий мікс опозиційних груп мав і кілька позитивних побічних ефектів. Ліві та ті, хто ще плакав за Радянським Союзом, тепер прийшли до усвідомлення важливості ліберальної демократії й політичної свободи. Ліберали, якими в Росії вважалися такі, як я, кому подобалась ідея вільного ринку й відкритого суспільства західного типу, зрозуміли необхідність прийняття розрекламованих лівими програм соціальної та економічної стабільності. Наше об’єднання не лише посилило опозицію до путінського уряду, але й прояснило та розширило конкретні цілі його членів. Нас, звісно, не можна було назвати однією великою щасливою родиною, але принаймні ми були разом.

Я відчував, що для того, щоб мати реальний вплив, нам необхідно об’єднатися навколо ключового питання: ви або співпрацюєте з Кремлем, або націлені на повалення режиму. На той час було вже зрозуміло, що способів змінити щось зсередини не існує. Певною мірою основним нашим завданням було відкрити в книзі Кремля нову сторінку — неідеологічного опозиційного руху. Адже навколо спільної мети об’єдналися сили з усього політичного спектру. Улітку 2006 року ми набрали вже достатньо обертів, щоб піти в наступ, провівши в Москві конференцію «Другая Россия» («Інша Росія») напередодні липневої зустрічі Великої вісімки в Санкт-Петербурзі.

Конференція зібрала активістів з усієї Росії для підтримки й обміну думками. Ми також запросили міжнародні ЗМІ й доповідачів з усього світу, які не боялися голосно говорити про демократію в тіні Кремля. Я та інші співголови Всеросійського громадянського конгресу написали величезну кількість листів із запрошеннями, декому лестячи, а декому ледь не викручуючи руки. Урешті-решт до нас приїхало багато помітних фігур, які виступили із заявами про підтримку, хоча з адміністрацій країн Великої вісімки відкрито нас привітати насмілилося дуже мало осіб. Саму назву конференції «Другая Россия» ми обрали з метою сказати світу, що стабільна, демократична Росія, яку представляє Путін, не є справжньою.

Російська влада доклала чимало зусиль, переслідуючи нас на кожному кроці. Можливо, ми були нераціонально оптимістичні, але витлумачили це як ознаку прогресу: «Ми змусили їх хвилюватися!» Якщо це було справжнім мірилом успіху, то я маю пишатися атаками органів безпеки на скромні офіси мого Об’єднаного громадянського фронту за кілька днів до нашої ходи 16 грудня 2006 року в Москві, першої з тих, які потім почали називати Маршами незгодних. Тисячі людей