Читати книгу - "Зима наближається"

а щоб на власні очі побачити, що там сталося, а також показати родинам постраждалих, що про них пам’ятають. На той час ледь не всі жителі міста проклинали владу, яка більше потурбувалася про знищення терористів, аніж про збереження життя заручників.

На цьому етапі поїздки мене супроводжувала російська журналістка Маша Ґессен, і її репортаж про ті події допоможе мені освіжити спогади, дещо затуманені всепоглинальними емоціями того дня. Тут я хочу точно процитувати два параграфи, перший із яких показує, що я не перебільшую, розповідаючи про переслідування з боку пропутінської молоді, а другий позбавить мене додаткового болю від спогадів: «Саме тоді почувся глухий хлопок, дуже подібний до пострілу з пістолета, і жінки закричали: “Гаррі! Гаррі!” Натовп розступився, і стало видно, як охоронці Каспарова недоладно намагаються його прикрити, одночасно не даючи людям почавити одне одного, коли ті кинулися геть із ганку. Раптом виявилося, що перед будівлею стоїть якийсь молодик із пляшкою кетчупу в руці, яку він різко збовтав, а потім націлив на Каспарова й сильно стиснув. За мить Каспаров увесь був у кетчупі: голова, груди та праве плече його синього спортивного пальто були рясно вкриті липкими червоними плямами. Ґанок спорожнів, і на землі залишився прозорий поліетиленовий пакет із кількома розбитими яйцями, який, перш ніж упасти, влучив у навіс ганку. Ось що спричинило хлопок. Біля нас на ганку залишилася стояти стара жінка, яка намагалася витерти обличчя Каспарова носовичком. “Пробачте мені, пробачте мені”, — шепотів він знову й знову, вибачаючись за спричинення цього інциденту в місті, яке й так було вже сповнене жалю...

Натовп поступово прибував, люди по всьому шляху виходили зі своїх будинків та квартир, щоб приєднатися. Вони заходили до школи крізь велетенські діри в стінах того, що колись було спортзалом... Коли ми увійшли до спортзалу, Каспарову аж забракло повітря. “Господи Боже ж мій, Господи Боже”, — шепотів він. Жінки розійшлися по кутках зруйнованого приміщення й почали голосити. Дуже скоро зал наповнився приглушеними, але пронизливими звуками. Каспаров здавався хворим: очі його почервоніли, рот привідкрився, голова хиталася. Було зрозуміло, що він не зможе виступати тут, у переповненому горем приміщенні. Він попросив, щоб йому показали школу і, коли пішов коридорами разом із людьми, яких уже зібралося близько сотні, сказав: “Ідучи цією школою я думаю: як люди в Москві й далі ходять колами, щось там розказують, продовжуючи брехати? Адже серед них сидить той, хто віддав наказ відкрити вогонь. Якщо цій людині все зійде з рук, ми всі будемо в цьому винні!”» [57]

Відповідальність за те, що сталося в Беслані, була покладена лише на трьох представників влади. Усі троє були співробітниками місцевої міліції з Північної Осетії, яких задля годиться звинуватили в неналежному забезпеченні охорони школи. Навіть для путінського суду це була вже надто очевидна спроба знайти «стрілочників», тому всі троє були згодом амністовані. До речі, коли суддя зачитав постанову про амністію в травні 2007 року, група з двадцяти п’яти представників «Матерів Беслана» ледь не рознесла приміщення суду на друзки. Навряд чи саме ці співробітники були винні в тому, що сталося, але вони стали єдиними мішенями безсилої люті родин загиблих.

Тут нам слід розділити свій жах і гнів між тими, хто несе безпосередню відповідальність за трагедію, — убивцями, які спланували й здійснили теракт, — та тими, хто погано виконав свій обов’язок захистити й зберегти життя людей, а потім відмовився взяти на себе відповідальність за цей провал. Звичайно, у демократичних країнах теж трапляються непорозуміння, помилки, порушення й приховування фактів. По всьому світу людям властиво помилятися та робити жахливі речі. На жаль, схоже на те, що ми нездатні запобігти таким трагедіям (хоча, безумовно, можна відзначити, що найбільше їх стається, коли при владі стоїть брехлива диктатура). Тому справжнє випробування наших інституцій полягає в тому, як вони дають раду цим помилкам та жахіттям із метою зберегти довіру й покращити безпеку людей.

Реакція уряду на теракти «Норд-Осту» та в Беслані, а також на їхні наслідки дуже чітко показала, що путінський режим не цікавила думка або безпека російського народу. Путіну взагалі не були потрібні люди або їхня довіра. Він мав нафту, газ, тотальний контроль ЗМІ та уряду, а також швидке розширення органів безпеки. На відміну від демократичної країни, де втрата адміністрацією народної довіри коштувала б президентові посади, диктаторові взагалі немає потреби вибачатися чи навіть ставити це питання.

Іншою метою моєї поїздки було налагодити контакт з активістами по всій країні. Адже тоді в Росії ще діяли різні опозиційні партії та неурядові організації, які переживали дедалі більшу маргіналізацію. Після того, як Путін міцно взявся за громадянське суспільство, не залишилося жодної організації, яка була б надто малою або надто невинною для переслідувань. У межах кампанії проти будь-яких проявів «помаранчевої» активності постійно приймали спеціальні закони, які обмежували іноземне фінансування неурядових організацій та посилювали покарання протестувальників. Було введено в дію цілу низку «антиекстремістських» законів, написаних так невизначено й неконкретно, що навіть найменшу критику уряду могли назвати екстремістською діяльністю, яку карали багаторічним ув’язненням.

У 2005–2008 роках російська опозиція була безладною мішаниною ліберальних політиків, молодих активістів усіх політичних мастей та правозахисників зі старої гвардії. Деякі з них були вигнанцями з путінської системи влади, як, наприклад, колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов та радник президента з економічних питань Андрій Ілларіонов. Там були також Борис Нємцов, колишній перший віце-прем’єр за часів Єльцина, та Володимир Рижков, один з останніх іще живих незалежних депутатів Державної Думи. Був там і Георгій Сатаров — колишній помічник Єльцина, який допомагав писати нову російську Конституцію. То могла бути доволі впливова група, якби не той факт, що всі вони не мали жодного впливу.

Трохи осторонь стояли «поважні» політики єльцинської доби, які поступово втрачали політичний ґрунт під ногами, а тому всіляко намагалися залишитися на плаву. Ці особи, наприклад колишні кандидати в президенти Ірина Хакамада та Григорій Явлінський, засновник партії «Яблоко», намагалися протестувати зсередини, водночас не надто ворогуючи з Путіним. Зрештою вони усвідомили, що той не збирається їх ніяк використовувати, навіть як лояльну до нього опозицію. Деякі з них здалися та приєдналися до путінського псевдодемократичного фарсу, отримуючи за це зарплатню, тоді як інші взагалі пішли з політики. Кілька осіб приєдналися до нас, так званої «радикальної», або «зовнішньої», опозиції.

Серед правозахисників слід відзначити