Читати книгу - "Помилка"

не варто сіяти сумнів ані в поліції, ні в дружини Скотта, ні в тебе, Лорін. Особливо в тебе.

Вона кивнула на мою сумочку.

— Саме тому я й віддаю цю роздруківку тобі, моя люба. Ця справа була кошмаром для кожного з нас від самого початку. Це — мій подарунок до твого звільнення. Якщо ти коли-небудь здумаєш серйозно зайнятися цією справою, то координати детектива з округу Колумбія — десь на одному з тих аркушів. А якщо ні, то можеш викинути цей конверт із Бруклінського мосту. Вибирай сама.

Підводячись із-за столу, Бонні смачно чмокнула мене в щоку.

— Одне я добре засвоїла за час роботи в поліції. Роби те, що ти здатен зробити. І не твоя провина в тому, що інколи цього буває недосить. Лорін, ти — моя подруга, я тебе люблю, і тому вирішувати тобі. Побачимось.

Розділ 97

За кілька годин, коли вже стемніло, я опинилася в Беттері-парку на південній околиці Мангеттена.

«Мангеттен — це найбільша у світі товкучка», — полюбляв казати мій татко, коли ми тричі на тиждень вирушали на прогулянку з цього самого парку.

Після виходу на пенсію його звична прогулянкова процедура мала такий вигляд: спочатку він їхав метрополітеном до кінцевої зупинки біля Беттері-парку, а потім ішов у напрямку Бродвею, немов прикидаючи, скільки з тринадцяти бетонних миль Мангеттену він спроможеться подолати до того, як утомиться й повернеться на метро додому. Навіть уже навчаючись у юридичному інституті, я ніколи не пропускала нагоди погуляти з батьком. Послухати його історії про злочини й арешти, що траплялись у тому чи цьому місці. Саме під час однієї з таких прогулянок я й вирішила стати копом, а не правником. Бо мені кортіло бути такою, як мій татко.

І саме тут, на початку однієї з самотніх прогулянок, він помер від серцевого нападу. Наче мій батько просто не міг померти інакше, як на вулицях міста, якому він служив і яке любив.

Притиснувши роздруківку з лабораторії ФБР до іржавих перил набережної, я слухала, як унизу темні хвилі хлюпочуть об бетонний пірс.

Саме в той момент, тату, коли я, здавалося, завершила складати докупи найважчу головоломку, мені підсунули ще один її фрагмент.

Фрагмент із мого нещодавнього життя.

— Що ж мені робити, татку? — прошепотіла я, і сльози покотилися по моїх щоках. — Я не знаю, як мені бути.

Утім, я знала, що маю вибір.

Можна викинути у воду подарунок Бонні й поїхати до Коннектикуту назустріч новому життю, у якому я стану щасливою матір'ю й домогосподаркою.

А можна ляснути себе по щоці, вийти зі стану, що його психоаналітики називають «заперечення дійсності» та нарешті розібратися зі своїм життям і своїм загадковим чоловіком.

Я простягла руку з конвертом над водою.

Так легко — взяти й викинути, еге ж?

Для цього треба тільки розтиснути пальці. І все враз скінчиться.

Я сяду на метро та поїду на північ міста, де чекає мене затишок, коханий чоловік і перспектива нового життя.

З води долетів порив вітру й тріпнув конверт у моїй руці.

«Кинь його, — подумала я. — Кинь, кинь, кинь!»

Але, зрештою, я вп'ялася нігтями в папір і притиснула конверт до грудей.

Не можу. Треба докопатись до істини, хоч би якою огидною вона була. Навіть після всього, що мені довелось пережити, після моєї брехні, замітання слідів і тієї шкоди, що її я завдала своїм друзям, мабуть, якась дещиця детектива й досі залишалася в мені. Можливо, навіть більше, ніж дещиця.

Я заплющила очі, міцно стуливши повіки. І відчула, як у темряві парку, позаду мене, розминається для прогулянки літній чоловік — мій батько. Швидко обернувшись, щоб спіймати таксі, я краєм ока помітила, як він кивнув мені та схвально всміхнувся на прощання.

Розділ 98

Була восьма з хвостиком, коли наступного ранку барменка в «Старбаксі» здивовано вигнула на мене брови.

«От дідько, — подумала я. — Їй що, ніколи не доводилося бачити, як скуйовджена, емоційно спустошена жінка з'їдає всі кондвироби на верхній поличці бару?!»

Учора, після прозріння в Беттері-парк, я зателефонувала Полові й сказала, що залишуся на ніч у Бонні — потеревенити й позгадувати старі часи. А потім до півночі блукала по Бродвею, немов безпритульна (а я тепер справді нею була!).

Коли я добулась аж до Мідтауну, опинившись із південного боку театру імені Еда Саллівена, ноги мої відмовились іти далі.

У мене лишилося сил тільки на те, щоб залізти в маленький, як пенал, трьохсотдоларовий номер готелю й упасти на підозрілого вигляду поцяткований матрац у кутку. Дорогувато, але байдуже, у Пола вистачить грошей розрахуватися.

Прокинувшись о сьомій ранку, я вийшла з готелю, не прийнявши душу, піймала таксі на Сьомій авеню та поїхала до центру міста у фінансовий район.

Уперше за цілий місяць у мене був план дій. Я достеменно знала, що зроблю.

Я допитуватиму Пола.

І чхати мені на наслідки. Я буду по черзі і добрим, і злим копом. Я ледь не спокусилася прихопити з собою важку телефонну книгу з готелю, на випадок, коли мені доведеться вибивати з Пола зізнання. Одне я знала напевне. Йому доведеться про все мені розповісти. Він не відкрутиться, навіть якщо дуже захоче.

А судячи з того рішучого настрою, який я відчула в барі, саме так воно й мало статися.

— Ви ще щось хотіли? — спитала барменка, підштовхуючи до мене тацю зі сніданком, що містив цілу тону шкідливих для фігури кілокалорій.

— Хотіла б, але у вас уже нічого не лишилося, — відказала я.

Умостившись біля вікна у велетенський фотель із підголівником, я прочитала звіт ФБР від першої до останньої літери.

Я так довго втуплювалась у схожі на штрихкод радіоаутограми обох місць скоєння злочину, що мені почало двоїтися в очах.

Жодної помилки й жодного заперечення тут і бути не могло. Мені зовсім не обов'язково було знати, що таке тандем перемінного числа або розташування STR-послідовності, щоб пересвідчитися в цілковитій тотожності обох зразків.

Я відклала роздруківку й, одним оком позираючи на обертальні двері розташованого потойбіч вулиці офісного будинку, де працював Пол, узялася до побиття світового рекорду з поїдання ласощів. А що ви хотіли? Алкоголь та цигарки під забороною. Куди ж подітися нещасному вагітному копові?

Саме тієї миті, коли я облизувала вимазані