Читати книгу - "Володар Перстенів"

цілком імовірно, причаїлась у засідці на самій Дорозі. Вони з тривогою озирнулися на захід сонця, та Дорога була темна і пустельна.

— Ти гадаєш, — непевно завів Піпін, — гадаєш, за нами сьогодні вночі можуть гнатися?

— Ні, не сьогодні, — відповів Том Бомбадил, — і може, й не завтра. Але здогадам моїм не вірте; я не впевнений. Що діється на Сході я не знаю. Том — не пан над Вершниками з Чорної Землі.

І все одно гобітам хотілось, аби він пішов із ними. Їм здавалося, що він знатиме, як здолати Чорних Вершників, якщо це взагалі кому-небудь до снаги. Ось підуть вони зараз у землі, анітрохи їм не відомі, згадувані тільки в найтуманніших легендах Ширу, — і гобіти затужили за домом. Глибоке почуття самотності і втрати опанувало їх. Мовчки стояли вони, розлучатися не хотілось, і не відразу розчули, як Том бажає їм щасливої дороги та доброго настрою, наказуючи їхати не зупиняючись аж дотемна.

— Том дасть вам добру пораду на сьогодні, а потім вестиме вас ваша доля: за чотири милі по Дорозі вийдете до села Брі під пагорбом, де знайдете старий заїзд «Брикливий поні». Барліман Кремена — порядний власник. Там переночуєте, а вранці — в дорогу. Будьте хоробрі, але обережні! Не опускайте рук і мчіть назустріч долі!

Вони благали його провести їх принаймні до заїзду і випити на прощання; та він лише засміявся і промовив:

Тут край землі Тома: далі він не йтиме.

Має справи вдома Том, і жде Золотинка!

Потім розвернувся, підкинув у повітря капелюха, скочив на Товстунчика і помчав у сутінки, наспівуючи.

Гобіти піднялися на насип і дивилися йому вслід, аж поки він не зник із очей.

— Так шкода розлучатися з Господарем Бомбадилом, — сказав Сем. — Він дивак, нема слів. Хтозна, чи зустрінемо ще когось кращого чи химернішого. Та якщо чесно, я не проти заскочити до цього «Брикливого поні». Може, він — як наш «Зелений дракон»? А що за народ живе у Брі?

— У Брі живуть гобіти, — сказав Мері, — а також Великий Народ. Думаю, там буде майже, як удома. Як не крути, «Поні» — добре місце. Наші туди час від часу заїжджають.

— Може, кращого і не побажаєш, — сказав Фродо, — та все одно це не Шир. Не дуже розслабляйтеся, «як удома»! І, будь ласка, пам'ятайте — всі до одного — прізвище Торбин згадувати НЕ МОЖНА. Я — пан Підгір, якщо вже доведеться якось назватися.

Вони знову видерлися на поні й мовчки рушили в сутінки. Швидко споночіло, а вони то повільно тягнулись униз схилом, то знов угору, аж поки попереду не зблиснули вогники.

Перед ними височів чорний пагорб Брі, затуляючи імлисті зірки; а під його західним крилом гніздилося велике село. До нього вони і поривалися, нічого не бажаючи, крім вогнища та дверей, які би відгородили їх від ночі.

IX. Під вивіскою «Брикливий поні»

Брі — найбільше село невеликого заселеного краю Брі, схожого на острів посеред пустки. Крім Брі, були там ще три села: Стіг — по інший бік гори, Гребнів — у глибокій долині далі на схід і Арчет — під Чет-лісом. Довкола пагорба та селищ простягалися поля і розчищені переліски шириною кілька миль.

Люди з Брі були темно-русі, кремезні і трохи низького зросту, мали веселу та незалежну вдачу: нікому не корилися, крім себе самих; зате більше приятелювали і зналися з гобітами, гномами, ельфами й іншими мешканцями довколишнього світу, ніж тодішній (і теперішній) Великий Народ. За їхніми власними переказами, жили вони тут споконвіку і походили від перших людей, котрі примандрували на Захід Середзем'я. Мало хто з них пережив безлад Прадавніх Часів; але коли королі повернулися з-за Великого Моря, то знайшли брійців на тому самому місці. І якщо про старих королів уже і пам'ять травою поросла, то вони живуть тут і далі.

У ті часи ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за якусь сотню ліг від Ширу. Та в диких пущах поза межами Брі блукали таємничі люди. Брійці називали їх слідопитами, а звідки вони — цього не знали. Були слідопити вищі та смаглявіші за мешканців Брі й начебто мали надзвичайні зір і слух і розуміли мову звірів і птахів. Ходили вони де заманеться: і на південь, і на схід, і навіть до Імлистих Гір; але тепер їх стало мало і бачили їх рідко. Вони приносили новини здалеку і розповідали дивні давно забуті історії, які слухали пожадливо; та брійці з ними не товаришували.

У краю Брі мешкало також кілька гобітських родин. Вони називали себе найдавнішим поселенням гобітів у світі, поселенням, заснованим задовго до того, як вони перейшли Брендівинну і заселили Шир. Жили вони переважно у Стозі, хоча кілька родин було в самому селі Брі, переважно вище на схилі пагорба, над будинками людей. Великий Народ і Малий Народ (так вони називали один одного) були в добрих стосунках, кожен займався своїми справами і вважав себе невід'ємною часткою населення краю. Ніде у світі не бачили такого особливого, але досконалого ладу.

Ні ті, ні інші не любили мандрувати; і найбільше переймалися вони справами чотирьох селищ. Часами гобіти з Брі добиралися до Цапового Краю чи Східної Чверті; зате гобіти Ширу рідко навідувалися до Брі, хоча туди було не більше ніж день їзди верхи на схід від Брендівинного Мосту. Бувало, до заїзду на ніч-другу заносило випадкового цаповинця чи непосидька Тука, але й таке траплялося дедалі рідше. Гобіти Ширу називали гобітів Брі та й усіх інших, що жили за кордоном, чужинцями, і мало ними цікавилися, вважаючи нудними та неотесаними. Можливо, в ті часи на Заході Світу було набагато більше чужинців, аніж це собі уявляли мешканці Ширу. Деякі, без сумніву, були нічим не кращі за волоцюг, ладні вирити нору будь-де і покинути її, коли заманеться. Але у Брі принаймні жили гобіти порядні й заможні, до того ж не більші селюки, ніж їхні далекі родичі «усередині». Ще не зовсім забулися ті часи, коли між Широм і Брі тривало жваве спілкування. У Брендіцапів, без сумніву, текла брійська кров.

У селі Брі було близько сотні кам'яних будинків Великого Народу, і гніздилися вони здебільшого над Дорогою, на схилі пагорба, вікнами на захід. Півколом їх оточував глибокий рів із густим плотом з внутрішнього боку. Через рів було прокладено дамбу; а там, де Дорога перетинала пліт, стояли великі ворота. Ще одні ворота були в