Читати книгу - "Володар Перстенів"

південному кутку при виході з села. На ніч їх замикали, а всередині в невеликих сторожках сиділи воротарі.

Там, де Дорога повертала праворуч, огинаючи пагорб, був великий заїзд. Збудували його давним-давно, ще коли рух на дорогах був жвавіший. Адже село Брі стояло на давньому перехресті шляхів; інша стара дорога зливалася зі Східною біля самого рову на західному кінці села. Колись нею подорожували люди й інші народи. «Дивне, як новина з Брі» — така приказка збереглась у Східній Чверті ще з тих часів, коли в заїзді можна було почути новини з Півночі, Півдня та Сходу і коли гобіти Ширу бувало заходили туди їх послухати. Але Північні Землі давно запустіли, й Північною Дорогою ходили мало: вона поросла травою, і брійці назвали її Зеленим Шляхом.

Однак заїзд у Брі все ше стояв, і його господаря вважали поважною особою. Його дім правив за місце зустрічі для нероб, балакунів і пліткарів, великих і малих, із усіх чотирьох селищ, а також за притулок для слідопитів та інших мандрівців і для тих подорожніх (переважно гномів), котрі все ще ходили Східною Дорогою до Імлистих Гір.

Було темно, і сяяли білі зорі, коли Фродо з товаришами нарешті минув перехрестя Зеленого Шляху і під'їхав до Західних воріт села. Ті були замкнені, але біля дверей сторожки сидів чоловік. Він скочив на ноги, схопив ліхтаря і здивовано глянув на них поверх воріт.

— Звідки ви і чого вам треба? — непривітно буркнув він.

— Ми прямуємо до заїзду, — відповів Фродо. — Мандруємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще й із Ширу, судячи з вимови, — сказав воротар, тихо, мовби сам до себе. Якусь мить ще подивився на них похмуро, а тоді повільно відчинив ворота і пропустив. — Не часто вночі на Дорозі побачиш гобітів із Ширу, — продовжував він, коли вони призупинилися біля воріт. — Вибачте за цікавість, які справи несуть вас на схід від Брі? І як вас звати, дозволю собі запитати?

— Як нас звати і які наші справи — це наші власні справи, і тут не місце про них розводитися, — відрізав Фродо; йому не сподобався вигляд воротаря ані тон його голосу.

— Ваші справи — то ваші, — сказав чоловік, — а моя справа — після сутінок ставити запитання.

— Ми гобіти з Цапового Краю, і нам заманулося помандрувати і зупинитись у заїзді, — вставив Мері. — Моє ім'я — пан Брендіцап. Цього вам досить? Колись тут увічливіше приймали подорожніх, якщо вірити розповідям.

— Гаразд, гаразд! — примирливо мовив чоловік. — Я не хотів вас образити. Але переконаєтеся, що не лише старий Гарі на воротях дійматиме вас питаннями. Тут повно чудного люду. Якщо вам до «Поні», то побачите, що ви не єдині гості.

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але у світлі ліхтаря Фродо помітив, як уважно розглядав їх чоловік. Гобіт зрадів, коли у них за спинами з брязкотом зачинилися ворота. І задумався, чому ж той чоловік такий підозріливий і чи хтось розпитував про групку гобітів. Може, Ґандалф? Може, він уже прибув, поки вони блукали у Пралісі та на Курганах. Але щось у погляді та голосі воротаря занепокоїло Фродо.

Чоловік іще провів їх довгим поглядом, а потім пішов до себе у сторожку. Тільки-но він повернувся спиною, через ворота швидко перелізла темна постать і розтанула в пітьмі сільської вулиці.

Гобіти проїхали пологим підйомом повз кілька будинків і зупинилися біля заїзду. Будинки видавалися їм великими та незвичними. Сем подивився на заїзд із трьома поверхами та безліччю вікон, і його серце завмерло. Він припускав, що в поході він рано чи пізно зустріне велетів, вищих за дерева, й інших, іще жахливіших, істот; але на цю мить йому вистачило першої зустрічі з людьми та їхніми високими будинками, — на кінець утомливого дня цього було навіть занадто. Він уявив собі чорних коней, осідланих у пітьмі двору, та Чорних Вершників, що визирали з темних верхніх вікон.

— Тут ми не будемо ночувати, правда, пане? — вигукнув він. — Якщо в селищі є гобіти, то чому би нам не переночувати у них? Було би звичніше.

— А що не гаразд із заїздом? — запитав Фродо. — Його нам порадив Том Бомбадил. Думаю, там усередині затишно.

Для звиклого ока заїзд виглядав приємним навіть зовні. Його фасад виходив на Дорогу, а два бічні крила врізались у нижній схил пагорба, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. До внутрішнього двору між двома крилами вела широка арка, ліворуч під аркою були великі двері з широкими сходами до них. Двері були відчинені, й зісередини лилося світло. Над аркою висіла лампа, а під нею — велика вивіска: товстий білий поні дибки. На дверях білів напис: «БРИКЛИВИЙ ПОНІ» БАРЛІМАНА КРЕМЕНИ. Крізь щільні фіранки багатьох вікон першого поверху пробивалося світло.

Поки вони в сутінках стояли надворі, хтось усередині затягнув веселу пісню, і її голосно підхопив багатоголосий радісний хор. Гобіти якийсь час прислухалися до цієї закличної пісні, а тоді злізли з поні. Пісня закінчилася вибухом сміху та оплесків.

Вони провели поні під аркою і, залишивши їх у дворі, піднялися сходами. Фродо пішов уперед і мало не зіткнувся з низьким лисим товстуном із червоним обличчям і у білому фартусі. Той вискочив із одних дверей і летів у другі, несучи тацю з повними кухлями.

— Чи можна… — почав Фродо.

— Хвилиночку, будь ласка! — кинув чоловік через плече і зник у гармидері голосів і хмарі диму. За мить він повернувся, витираючи руки фартухом. — Доброго вечора, маленький пане! — вклонився він. — Чого бажаєте?

— Кімнату на чотирьох і стійло для п'ятьох поні, якщо можна. Це ви пан Кремена?

— Атож! Барліманом мене звуть. Барліман Кремена до ваших послуг! А ви з Ширу, так? — запитав він, а потім раптово ляснув долонею по чолі, наче намагаючись щось пригадати. — Гобіти! — вигукнув він. — Що це мені нагадує? А не сказали би, як вас звати, пане?

— Пан Тук і пан Брендіцап, — сказав Фродо, — а це Сем Правоніг. Мене звати Підгір.

— Ну от! — клацнув пальцями пан Кремена. — Знову забув! Але пригадаю, як матиму час подумати. Я з ніг збиваюся, та спробую щось для вас зробити. Тепер до нас не часто навідуються цілі компанії з Ширу, то я подбаю, щоби гарно вас прийняти. Але тут зібрався вже такий натовп, якого давненько не було. Як кажуть у нас у Брі, біда сама не ходить. Гей! Нобе! — крикнув він. — Де ти, копуне