Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

був перетятий ланцюгом, на якому висіла написана від руки табличка: «Вежа під забороною! Не заходити!»

Я злетіла туди, мов на крилах.

У мене було відчуття, ніби я потрапила до черепашки молюска. Сходи робили скрут за скрутом, прокладаючи звивистий вузький шлях нагору й одноманітно відгукуючись луною. Неможливо було вгледіти, що чигає попереду чи лишилось позаду. Перед очима були лише декілька сходинок перед і піді мною.

Якийсь час я рахувала їх пошепки, але потім з’ясувала, що в мене сперло дух. Ще й закололо в боці через стрімке підіймання вгору. Я зупинилася трішечки перепочити.

Дрібка слабкого світла пробивалася крізь невеличкі вузькі віконця, по одному на кожен оберт сходів. Можна припустити, що обійстя розташоване по цей бік вежі. Усе ще запирхана, я продовжила підійматися.

Ураз різко й несподівано сходи обірвалися – просто-таки перед малесенькими дерев’яними дверима.

Такі двері гном міг вирізати в стовбурі лісового дуба: напівкруглий отвір із металевою шпариною для відмички. Не варто й згадувати, що гаспидська штукенція була замкнута.

Я невесело цикнула й сіла на горішню сходинку, важко переводячи дух.

– От так халепа! – промовила я, і мої слова з дивовижною гучністю відбилися луною від стін.

– Агов, там, нагорі! – долинув глухий холодний голос, услід за яким почулося шаркання кроків далеко внизу.

– От так халепа! – повторила я, цього разу півголосом. Мене запримітили.

– Хто там? – запитав голос. Я закрила рота рукою, щоб утриматися й не відповісти.

Щойно я доторкнулася пальцями до зубів, у мене блиснула ідея. Якось тато сказав, що настане час, коли я подякую за брекети, які мене змушують носити, і він мав рацію. Цей час надійшов.

Немов двома ніжками пінцета, великим і вказівним пальцями я щосили смиконула брекети, і з вдоволеним зиком вони вискочили з рота мені до рук.

Кроки все наближалися й наближалися, невтомно доступаючись до того місця біля замкнутих дверей, що було мені пасткою; я надала дроту форми літери Г із петелькою на одному краї й устромила понівечені брекети в замок.

Тато звелить відшмагати мене батогом, однак – чи пан, чи пропав.

Замок був старий і нехитрий, і я була впевнена, що зможу відкрити його – якщо вистачить часу.

– Хто тут? – не вгавав голос. – Я знаю, що ти там. Я чую тебе. Входити до вежі заборонено. Спускайся негайно, хлопчиську.

Хлопчиську? – подумала я. Виходить, він не бачив мене.

Посовавши дріт, я повернула його ліворуч. Язичок плавно відскочив, немовби його нашмарували мастилом сьогодні вранці. Я відчинила двері й увійшла, стиха причинивши їх за собою. Часу замкнути замок ізсередини не було. Крім того, хто б не підіймався за мною сходами, він напевне має ключ.

Я опинилася там, де було темно, наче в льосі з вугіллям. Вузькі віконця закінчилися ще на вершечку сходів.

Кроки зупинилися якраз за дверима. Я нишком відступила вбік і притулилася спиною до кам’яної стіни.

– Хто тут? – запитав голос. – Хто це?

Ключ увіпхали в замок, защіпка клацнула, двері трохи розчинилися, і з тамтого боку вистромилася голова чоловіка.

Промінь світла з його ліхтарика мотнувся туди-сюди, освітивши плетиво драбин, що тягнулися догори, гублячись у темряві. Він посвітив на кожну драбину, проводячи променем угору, щабель за щаблем, поки світло не зблякло в пітьмі десь ген угорі.

Я не ворушила жодним м’язом, навіть повікою. Бічним зором я бачила силует чоловіка на порозі – із сивим волоссям і страхітливими вусами. Він стояв так близько, що я могла дотягнутися до нього рукою.

Зависла пауза й тривала цілу вічність.

– Знову бісові пацюки, – нарешті пробурмотів він собі під ніс, і двері грюкнули, залишивши мене в потемках. Почулося брязкання ключів, і клацнув замок.

Мене замкнули.

Гадаю, годилося б закричати, але я цього не зробила. Я не почувалася зцапаною в пастці. Насправді я починала радіти серцем.

Звісно, я можу спробувати знову відімкнути замок і пробратися вниз сходами, але в такому разі я цілком імовірно потраплю прямісінько в лабети брамнику.

Позаяк я не могла стирчати тут вічно, одним-єдиним альтернативним варіантом був шлях нагору. Витягнувши перед собою руки, як сновида, я повільно переставляла ноги, аж поки не доторкнулася пальцями до найближчої драбини, котру набачила в промені ліхтаря, – і почала дряпатися нагору.

Не така вже й мудра наука підійматися щаблями наосліп. З усіх поглядів це краще, ніж бачити безодню, яка весь час під тобою. Проте, як я видиралася вище й вище, мої очі дедалі більше звикали до темені – чи напівмороку. Крихітні щілини в камінні й дереві пропускали промінчики світла там і сям, і невдовзі я мала змогу роздивитися загальні обриси драбини, чорної на чорному в сірих сутінках вежі.

Щаблі обірвались раптово, і я опинилася на маленькому дерев’яному помості, немов моряк на такелажі. Ліворуч від мене була ще одна драбина, горішній край якої проковтнула пітьма.

Я потрясла її як слід, і дарма що скрипіння її було несусвітнім, вона здалася мені досить надійною. Я вдихнула на повні груди, ступнула на долішній щабель і продовжила лізти.

За хвилину я дісталася до її вершечка й меншого, не такого тривкого помосту. Чергова драбина, цього разу вужча й тонша, ніж інші, тривожно затремтіла, коли я поставила на неї ногу і з рипом почала своє неквапливе підіймання. На півдорозі я взялася рахувати щаблі:

– Щось із десять… одинадцять… дванадцять… тринадцять…

Моя голова буцнулася об якусь штукерію, і десь хвильку в мене крутилися зірочки перед очима. Я щосили вчепилася в щаблі, голова боліла, наче розколота диня, нестійка драбина дриґотіла в руках, мов натягнена тятива. Таке відчуття, ніби з мене зняли скальп.

Простягнувши руку й помацавши над забитою головою, я натрапила пальцями на дерев’яну ручку. З останніх сил я штовхнула її, і двері подалися.

Я прожогом вискочила на дах вежі, кліпаючи, наче та сова на яскравому сонячному світлі. Від квадратного помосту, що правив за осердя, синювато-сіра черепиця збігала до чотирьох країв.

Панорама була неймовірна. За шкільним обійстям, за шифером каплиці зелені алеї тягнулись в імлисту далечінь.

Не припиняючи мружитись, я підступилася ближче до парапету й мало не розпрощалася із життям.

Біля моїх ніг зненацька засвітилася діра, і мені довелося заметиляти руками, щоб якось утриматися й не впасти. Балансуючи на краєчку, я, охоплена нудотою, побачила далеко внизу кругляччя, що виблискувало темним глянсом на сонці.

Діра була щось із вісімнадцять дюймів завширшки, оточена півдюймовим виступцем, через який щодесять футів або майже стільки був перекинутий палець мосту, який з’єднував парапет, котрий подавався вперед, із дахом. Вочевидь, ця діра