Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

мусили жити. І, безумовно, за ініціативу й заповзяття ми заслуговували на якусь винагороду. До того ж ми всього лишень чинили за прикладом своїх братів на волі, котрі в ширшому обсязі і під маскою респектабельних торгівців, банкірів та промислових верховодів творили те самісіньке, що й ми. Я навіть уявити не годен, які лихоліття спіткали б ту нещасну сірому, якби не ми! Присяйбі, ми у виправняку округи Ері таки пустили хліб у товарообіг. А так, ми заохочували ощадність і поміркованість… у тих нещасних сердег, що позбавляли себе тютюну. А ще ж бо — наш приклад! У грудях кожного в’язня ми зароджували амбітну мрію стати такими ж, як і ми, і лупити й собі хаптури. Чисті тобі рятівники суспільства, не інакше!

Ось голодний арештант без крихти тютюну. Може, він марнотравець і сам його весь розтринькав. Дуже добре; в нього є пара шлейок. Я їх у нього вимінюю за півдесятка пайок хліба — чи й за десяток, коли шлейки зовсім справні. Правда, сам я шлейок не носив зроду, але то байдуже. За рогом сидить один довгострокач — тягне десятку за вбивство. Він носить шлейки і якраз потребує пару. Я можу виміняти їх йому за дещицю м’яса. М’ясо — це те, чого я потребую. А може, в нього є пошарпаний роман у паперовій палітурці. То вже цілий скарб. Я можу прочитати його, а потім збути пекарям за коржі, чи кухарям за м’ясо й городину, чи кочегарам за путню каву, чи кому-небудь за газету, що бозна-як потрапляли часом із волі. Кухарі, пекарі й кочегари були такі самі арештанти, як і я, і жили вони в нашому корпусі в камерах ярусом над нами.

Коротше кажучи, в тюрмі округи Ері проквітала досконала система мінової торгівлі. В обігу були навіть гроші. Деколи їх крадькома проносили малострокачі, частіше вони походили з перукарницької хаптури, як облуплювано новаків, та здебільшого вони пливли з камер довгострокачів, — а ось ті вже де їх брали — не знаю.

Перший корпусний, чоловік і так високого становища, мав ще й славу людини вельми заможної. На додачу до своїх розмаїтих хаптурів, він халтурив і з нас. Ми богували над загальними злиднями, а перший корпусний богував над усіма нами. Ми брали хаптури з його дозволу і мусили могоричити його за той дозвіл. Як я вже казав, подейкували, що людина він заможна, тільки ми тих його грошей у живі очі ніколи не бачили, і мешкав він одним один на цілу камеру у велебній самоті.

Та я знав довідно, що в тюрмі наскарбляються грішми, бо певний час жив в одній камері з третім корпусним. Він мав понад шістнадцять доларів. І був у нього звичай лічити свої гроші щовечора по дев’ятій, коли нас замикали. І ще був у нього звичай щовечора пояснювати мені, що він зі мною зробить, як я викажу його іншим корпусним. Він, бач, боявся грабунку, і небезпека чигала на нього з трьох різних боків. По-перше, наглядачі. Вони могли навалитись удвох на нього, дати доброго чосу, мовбито за непослух, і вкинути до «самітні» (карцера), а в тій заметні його шістнадцять доларів і загули б. Далі, знов-таки, перший корпусний міг відгарбати їх, нагрозившись вигнати його з корпусних і запроторити на тяжкі роботи в тюремному дворі. А тут ще й десятеро нас, простих корпусних. Якби лиш ми занюхали його багатство, то дуже ймовірно, що одної погожої днини всім кагалом притисли б його десь у тісному кутку й обчистили б йому кишені. О, ми були вовки, повірте мені,— точнісінько, як ті хлопці, що крутять бізнес на Уолл-стріті.

Він мав поважні підстави побоюватись нас, так само, як і я його. То було неписьменне, огрядне мурло, колишній устричний пірат з Чезапікської затоки, колишній «каторжака», що відбув п’ять років у Сінг-Сінгу[15], і взагалі, як не кинь, тупа м’ясожерна звірина. Він мав звичай ловити на принаду горобців, що запурхували до корпусу через відкриті грати. Спіймавши котрогось, він поспішав із своїм ловом до камери, і я бачив, як він там хрумав кістки та спльовував пір’я і глитав усе сирцем. О ні, я не виказав його іншим корпусним. Оце вперше я прохопився про ті його шістнадцять доларів.

І все-таки я живився його коштом. Він втелющився в одну арештантку, ув’язнену в «жіночому відділенні». А що він не знав ні читати, ні писати, то я завжди читав йому ті листи й писав відповіді. Ну, й примушував за це платити. Але то були добрі листи. Я аж зі шкури пнувся, силкувався, як міг, і таки звоював йому її; хоч мені самому було гаразд утямки, що закохалась вона не в нього, а в скромного писаря. Ще б пак, листи ж ті були силющі.

Іншим способом хаптурництва було для нас «розносити губку». В цьому залізному світі засувів та пруття ми були посланці неба, вогненосці. Коли арештантів увечері приводили з роботи й зачиняли по камерах, їм кортіло покурити.

Тоді ми й запалювали божественну іскру та бігли по галереях від камери до камери з жеврявою губкою. Ті, хто був мудріший, чи з ким ми накладали, тримали свої губки напоготові. Та не всім діставалась божественна іскра. Хто відмовлявся тицьнути куку в руку, той ішов спати без іскри й без диму. А нам який по тому клопіт? Він був у нас набезрік у кулаці, і якби часом закостричився, то ми двоє-троє наскочили б на нього і дали б доброго чосу.

Така вже, бачте, у корпусних була робоча філософія. Нас було тринадцятеро. В’язнів у нашому корпусі — щось із півтисячі. Від нас вимагалося робити своє діло і підтримувати лад. Останнє було обов’язком наглядачів, та вони перекладали його на наші плечі. І ми таки мусили підтримувати в усьому лад, а якби ні, то нас би потурили назад на тяжкі роботи, та ще й дали скуштувати карцера. Але доки був лад, нам вільно було дерти собі хаптури.

Застановімось на хвильку над ситуацією. Ось нас тринадцять бестій над півтисячею інших. Та тюрма — то було суте пекло, і нам належало в ньому правити. Правити лагодою ми не могли, через натуру тих бестій. Ми правили страхом. Звісно, у нас була за спинами підпора — наглядачі. У скруті ми вдавались до них за допомогою; та якби ми стали робити це надто часто, тим увірилося б, і вони, запевне, підібрали б собі інших