Читати книгу - "Доктор Фаустус"

«політичний простір» і навіть «академічний», про «структурний принцип», про «діалектичну напруженість стосунків», «онтичні відповідності» й таке інше. Дойчлін, заклавши руки за потилицю, поставив основоположне питання про генетичне першоджерело Арцтового економічного суспільства. Ним може бути лише економічний розум, і тільки він може бути речником того економічного суспільства.

— Треба ж нам з'ясувати собі, Матеусе, — сказав він, — що суспільний ідеал економічної соціальної організації походить від автономного просвітницького мислення, одне слово, від раціоналізму, не підвладного надрозумним і недорозумним силам. Ти вважаєш, що справедливий лад можна побудувати на самій лише основі людської свідомості й розуму, при чому «справедливий», по-твоєму, дорівнює «соціально корисному». І з цього має повстати новий політичний лад? Але ж економічний простір зовсім не те що політичний, безпосередній перехід від економічного, соціально корисного мислення до історично-політичної свідомості неможливий. Дивно, що ти цього не розумієш. Політичний лад невід'ємний від держави, а держава — це форма влади й панування, і визначає її не ідея корисності. Вона — виразник інших властивостей, ніж ті, що їх мають на увазі представник фірми чи секретар профспілки, наприклад, честі й гідності. Люди економічного простору, любий мій, не мають відповідних оптичних уявлень, щоб сприйняти такі властивості.

— Ох, Дойчліне, що ти верзеш, — заперечив Арцт. — Ми, сучасні соціологи, дуже добре, знаємо, що й держава зумовлена функціями корисності. В цьому сенс судочинства й органів громадської безпеки. І взагалі ми живемо в добу економіки, просто економіка визначає історичний характер нашої доби, а честь і гідність державі не допоможуть, якщо вона не вміє правильно оцінювати економічні умови й керувати ними.

Це Дойчлін визнав. Але не погодився з тим, що функції корисності визначальні для держави. Законність держави грунтується на її величі, її суверенності, а тому не залежить від визнання її вартості окремими індивідуумами, бо вона — на відміну від казуїстики «громадського договору»[161] — існувала до тих індивідуумів. Понадіндивідуальні зв'язки такі самі первинні, як і окремі особи, і економіст тому й не має ніякого уявлення про державу що не розуміє її трансцендентальних основ.

На це фон Тойтлебен сказав:

— Мені досить подобається поєднання соціального з релігійним, яке боронить Арцт, це краще, ніж розмежовувати їх, і Матеус має цілковиту рацію, коли твердить, що головне знайти правильний зв'язок. Але щоб такий зв'язок був правильний, одночасно релігійний і політичний, він повинен бути народний, і тут я питаю себе: чи з економічного суспільства може виникнути нова народність? Гляньмо на Рурську область: кілька центрів, де рояться люди, але нема жодного осередку нової народності. Проїдьте колись поїздом з Лейни до Галле! Ви побачите робітників, що непогано вміють розмовляти про тарифний закон і тарифні нарахування, але з тих розмов ви не виснуєте, що їхня колективна діяльність породила спільноту, яка може перерости в народність. В економіці дедалі більшу владу набирає голий кінцевий результат…

— Але ж і народність — кінцевий результат, — нагадав хтось інший, Губмаєр чи Шапелер, я вже добре не пам'ятаю. — Ми як теологи не можемо вбачати в народі щось вічне. Здатність захоплюватись — дуже гарна риса, і потреба в щось вірити — для молоді цілком природне почуття, та це й велика спокуса, і ми повинні дуже пильно приглядатися до субстанції нових поєднань, які сьогодні, коли лібералізм відмирає, напрошуються нам на кожному кроці: чи в тій субстанції є щось справжнє і чи об'єкт, що здійснює ці поєднання, також має в собі щось реальне, чи, може, він тільки чийсь продукт, скажімо, структурної романтики, яка творить ідеологічні об'єкти номіналістським, щоб не сказати фіктивним шляхом. Я думаю, вірніше, побоююсь, що ця обожнювана народність, ця утопічно вибудувана в уяві держава і є такими номіналістськими поєднаннями, і проголошувати їх, наприклад, проголошувати ідею Німеччини означає проголошувати непоєднальне, бо воно не має нічого спільного з субстанцією особистого і якісного в часі. Про це взагалі й мови немає, і якщо хтось каже «Німеччина!» й заявляє, що ця назва пов'язана з ним, то йому не треба нічого доводити, бо ніхто його не спитає— навіть він сам не спитає себе, — скільки ж, власне, німецької сутності він втілює в особистому, тобто якісному значенні і наскільки він придатний служити утвердженню німецької форми життя у світі. Ось що я зву номіналізмом, чи, краще сказати, фетишизацією назви, а це, на мою думку, ідеологічне ідолопоклонство.

— Добре, Губмаєре, — озвався Дойчлін, — усе, що ти кажеш, — цілковита правда, і, звичайно, я визнаю, що ти своєю критикою ближче підвів нас до проблеми. Я заперечував Матеусові Арцту, бо мене не влаштовує панування принципу корисності в економічному просторі; але я цілком згоден із ним, що теономічна концепція як така, тобто релігійна взагалі, має в собі щось формалістське й безпредметне, яке потребує, щоб його наповнили емпірично-земним, чи застосували на практиці, чи підтвердили ділом реального послуху Богові. Арцт вибрав для цього соціалізм, а Карл Тойтлебен — народність. Ось дві концепції, між якими нам доводиться вибирати. Я не згоден, що ми маємо надмір ідеологій, відколи ніякий дурень не клює вже на волелюбні фрази. Насправді є тільки ці дві можливості релігійного послуху й перетворення в життя релігійних ідеалів: соціальна й національна. Та лихо в тому, що обидві вони викликають сумніви й побоювання, особливо перша. Про повсюдну номіналістську беззмістовність ідеї народності, позбавленої субстанції особистого, дуже влучно сказав Губмаєр, до цього, для узагальнення, треба було б тільки додати, що ми не стаємо на бік об'єктивації, хоч їй властиво підносити життя, оскільки вона не має ніякого значення для формування особистості й буває тільки в урочистих випадках, до яких я зараховую навіть фанатичне принесення себе в жертву. Для справжньої жертовності потрібна стабільна цінність і тривала якість обох: справи, для якої складають жертву, і самої жертви… Але траплялися випадки, коли субстанція особистого, скажімо, німецької сутності, була дуже велика й мимоволі об'єктивізувалась як жертовність, тим часом як визнання концепції народності не тільки не існувало, а й її запекло відкидали, тож трагізм жертовності саме й полягав у суперечності між дійсністю й визнанням… Та годі на сьогодні розмов про національну концепцію. А що стосується соціальної, то з нею не все просто: навіть якщо в економічному просторі все буде якнайкраще відрегульоване, питання про наповнення буття змістом і про гідний спосіб життя так само лишиться відкритим, як і тепер. Даймо, що на землі одного дня буде організоване загальне управління економікою і досягнута цілковита перемога колективізму, — добре, внаслідок цього зникне відносна непевність людського буття, яка все ще існує за капіталістичної системи