Читати книгу - "Терпкість вишні"

нервово скубаючи краєчок картатої церати.

— Одне, здається, справило. Оповідки про Ніколь Кідман і Джулію Робертс.

— Правда?! — зрадів він.

— Я тільки не знаю, чи це привід для втіхи. Мілька дуже переживає, що не належить до твого типу жінок.

— О Боже, — він у нервах видер великий клапоть церати, — а я тільки хотів показати, що ставлю її нарівні із зірками. Хотів, щоб вона подумала: «Той Філіпп має такий вишуканий смак, а вибрав мене. Як це чудово».

— На жаль, Мілена подумала дещо інше. Вона гадає, що ти маєш надто добрий смак, аби з нею зустрічатися. Вона весь час думає про розлуку.

— О Боже. — Він видер наступний клапоть, запхав його до рота й заходився жувати, як гумку. — І що мені тепер робити?

І це каже людина, яка і справді потямить залагодити будь-яку справу.

Тиждень до свята Божого Тіла

Я перевіряла результати тестування, коли знайшла на дошці оголошень тривожний виклик: «Студентко Вишеславо… негайно зайдіть до секретаріату». Хвилин зо п’ять я гарячково розмірковувала, що може бути причиною такого термінового виклику. Зрештою визнала, що найліпше піти і просто запитати.

— Слухаю! — гаркнула секретарка, віддаючись пообідньому туалету. — Нині я жодних справ не вирішую і жодних довідок не виписую. Надворі травень, і мені належить щось від життя!

Я назвалася й пояснила, що прийшла, бо знайшла виклик на дошці оголошень.

— Так і треба казати, — буркнула секретарка, вкриваючи щоки грубим шаром рум’ян відтінку «sex pink», — а не стовбичити отак і не марнувати мій безцінний час. Ти маєш з’ясувати справу з курсовою. Нібито ти вкрала тему у студентки Бідосі. Вона подала скаргу минулого тижня.

— Це якась помилка, — шепнула я, не приховуючи ошелешення.

— Студентка Бідося іншої думки, — гаркнула секретарка, вискубуючи пінцетом волосинки з «перчика» на підборідді.

— Таж у списку моє прізвище стоїть перед нею!

Секретарка скорчила здивовану міну, тоді я пояснила:

— Тут у вас був список, до якого ми записували пропозиції тем. Потім його засекретили.

— Ну власне, засекретили. То звідки ти знаєш, яка є? — запитала вона, обрисовуючи верхню губу червоною контурівкою. Доки я встигла вигадати вірогідну відповідь, вона докинула: — Крім того, це вже неактуально, бо список зник. І є новий.

— Як це зник?

— Нормально. Студенти заходять, коли їм заманеться, порпаються тут, як кури. І як можна панувати над тим безладом? Ну як?

Цього я не знала.

— Тож у цьому новому списку я стою позаду Зофії Бідосі? — пересвідчилась я.

Вона кивнула.

— Тому ти маєш з’ясувати справу в декана. А, до речі. Ще одне, — пригадала секретарка. — Тут був якось один такий неврівноважений чоловік. Стверджував, що є твоїм батьком. А кричав так, що в мене філіжанка випала з руки. І мало того, що я поплямила нову блузку, так ще й обпекла собі груди. Скандаліст нещасний!

Я вхопилася за серце. Когось тут зараз ударить жовтогаряча блискавка.

— І що тепер?

Вона безпорадно розвела руками, а потім із усміхом сказала:

— Ти мусиш зайти до декана.

Двадцять чотири години і двадцять сивих волосин згодом

Після безсонної ночі я поїхала до тата, щоб довідатися, чим він так дійово настрахав грізну секретарку.

— Не знаю, — відповів він, вдивляючись у ножик до сиру. — Не пам’ятаю.

— Ти не пам’ятаєш, що говорив? — підвищила я на нього голос, либонь, уперше в житті. — Ти можеш цитувати уривки з автобіографій Мануелі Дендритової та Фридеріка Лімбічного, а не пам’ятаєш, що вигукував у моєму секретаріаті?

— Я був тоді не при собі. Це все звалилося на мене так несподівано. Ти не приїхала на Пасху, ну і мама пішла…

— Але мама пішла в кінці квітня, — нагадала йому я. — А я знайшла виклик учора.

— Може, він якийсь час там висів, — перевів він погляд на щипці до льоду. — Бо я заходив до вас саме в кінці квітня.

— Як це до нас? Тобто до кого?

* * *

— Тобто до мене, — повідомила мені Мілена. — Він залетів до секретаріату два тижні тому й заявив, що переведення було незаконним, бо тоді тобі ще не виповнилося вісімнадцять років. Ти повинна була принести згоду від батьків.

— Чудово, — зойкнула я і впала на хитке крісло.

— Не знаю, чи це чудово для нас. — Мілька закусила верхню губу, — але для моєї секретарки напевно. Вона страшенно зраділа, що її жовтневі підозри виявилися слушними. І помчала з тим до декана. А ти ж знаєш, який він формаліст.

— І що тепер буде? — заломила руки Вікторія.

— Схоже, що я вилечу з більшим чи меншим тріском, — відказала Мілена, розглядаючи свої литки. — Це мені здається, чи ліва і справді засмагліша?

— Що ти робитимеш, якщо вилетиш?

— Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.

— І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? — здивувалася Марія.

— Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.

День Матері

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

— Йому буде нелегко.

— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

— Він казав, що йому дуже тебе бракує.

— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

Буремний понеділок

— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. —