Читати книгу - "Прерія"

правда, як те, що я джентл…» Очевидно, він сконав чи заснув перед смертю, не встигши дописати останнього слова.

Нікому не сказавши про своє відкриття, Мідлтон повторив наказ і пішов. Пригадавши, як нещасний уперто стояв на своєму, і зваживши на всі обставини, він вирішив потайки зібрати деякі відомості. Виявилося, що справді в день його весілля якась родина, що відповідала описові, проїжджала через місто. Шлях тих людей пощастило простежити вздовж берегів Міссісіпі; потім вони найняли баржу й піднялися вгору по ріці аж до злиття її з Міссурі. Там вони щезли, як сотні інших, що вирушили шукати багатства на нових землях.

Озброївшись цими фактами, Мідлтон зібрав невеликий загін із довірених людей, попрощався з доном Августином, не поділившись із ним ні своїми сподіваннями, ані тривогами, і, прибувши на місце, розпочав погоню в цьому пустельному краю. Вистежити таку валку спочатку було неважко, але згодом з'ясувалося, що Ішмаел надумав податися далеко за звичайні межі поселень. Ця обставина підтвердила підозри Мідлтона й зміцнила його віру в успіх.

Коли вже нікого було розпитувати, Мідлтон гнався за втікачами по їхніх слідах. Це спочатку було досить легко, та ось він потрапив на твердий грунт «хвилястої» прерії. Отут капітан розгубився; але зрештою він вирішив поділити свій загін, щоб шукати у різних напрямах, і призначив місце й день зустрічі. Цілий тиждень він проблукав сам-один, перш ніж побачив трапера з бортником. Як відбулася ця зустріч, читач уже знає і може легко уявити собі розповідь Мідлтона; наслідки цього нам відомі — він знайшов свою зниклу дружину.

РОЗДІЛ XVI

Вона втекла — в тім сумніву немає.

Отож благаю, не марнуйте слів,

Скоріш на коней.

Шекспір. Два веронці

Минула година у квапливій та безладній розмові, перш ніж Мідлтон, що захоплено й ревниво дивився на дружину, як скупій на свої багатства, закінчив плутану оповідь про свої пригоди й запитав:

— А ти, моя Інес… як вони поводилися з тобою?

— Якщо не говорити про ту кривду, якої вони заподіяли, силоміць розлучивши мене з друзями, то викрадачі намагалися догодити мені, наскільки це дозволяли обставини. Мені здається, що сам ватаг ще новачок у злочинних справах. На моїх очах він дуже сварився з тим негідником, що схопив мене, а потім вони уклали нечесну угоду, і мене змусили пристати до неї, — я присягнула, й вони теж поклялись… Ах, Мідлтоне, боюсь, що єретики не так суворо додержують своїх обітниць, як ми, діти істинної церкви!

— Облиш, релігія тут ні до чого! Для таких негідників нема нічого святого. То що, вони порушили присягу?

— Ні, не порушили… Але хіба це не блюзнірство — кликати бога в свідки такої гріховної угоди?

— В цьому, Інес, погляди протестантів не розбігаються з поглядами найревнішого католика. Але як вони додержували своєї клятви, в чому її суть?

— Вони пообіцяли не чіпати мене й не докучати мені за умови, що я не втечу, і що навіть нікому не буду показуватись до призначеного ними часу.

— До якого ж часу? — нетерпляче запитав Мідлтон, добре знаючи релігійну сумлінність своєї дружини. — До якого?

— Термін уже сплив. Я присягнула святою, ім'ям якої мене назвали, і чесно додержувала своєї клятви, поки чоловік, що всі його звуть Ішмаелом, зламав слово, вдавшись до насильства. Тоді я відкрито вийшла на скелю — тим паче, що й призначений строк закінчився. А втім, я сподіваюсь, що отець Ігнасіо однаково звільнив би мене від обітниці, оскільки мої тюремники такі віроломні.

— Якби не звільнив, — процідив крізь зуби молодий офіцер, — я б його навіки звільнив від опіки над твоєю сумлінністю.

— Ти? — перепитала дружина і, побачивши, як він почервонів, і собі зайнялася жарким рум'янцем. — Ти можеш приймати мої обітниці, але не владен звільняти мене від них!

— Звичайно, звичайно, ти правду кажеш, Інес. Я не дуже знаюся на всіх цих тонкощах, бо ж я не священик; але скажи мені, що спонукало цих чудовиськ на таку безпечну гру… так гратися моїми почуттями?

— Тобі відомо, як погано я знаю життя й нездатна розуміти вчинки людей, що так несхожі на тих, кого я зустрічала досі. Але скажи, хіба жадоба до грошей не спонукає інколи людей на ще гірші злочини? Мабуть, вони сподівалися, що мій старий багатий батько сплатить їм великий викуп за свою дочку; а може, — додала вона, крадькома глянувши крізь сльози на уважливого Мідлтона, — може, вони розраховували й на палкі почуття мого молодого чоловіка.

— Вони могли б вицідити з мого серця всю кров, краплину по краплині!

— Так, — вела далі його сором'язлива дружина, зразу відвівши погляд, на який наважилась, і поспішаючи підхопити нитку розмови, наче хотіла, щоб він забув її сміливі слова. — Мені розповідали, ніби є ниці мужчини, які неправдиво присягають перед вівтарем, щоб заволодіти золотом недосвідчених і довірливих дівчат; тож якщо жадоба до грошей спонукає декого на таку підлість, то чого ж дивуватися, коли справжні лиходії ради користі йдуть на злочин, — вони хоч не такі підступні.

— Авжеж, так воно і є. А тепер, моя Інес, хоч я й захищатиму тебе, поки живий, хоч ми й заволоділи цим бескидом, однак попереду ще багато труднощів і небезпек. Чи готова ти зібрати всю свою мужність, щоб витримати всі злигодні, як личить дружині солдата, моя Інес?

— Я ладна вирушити хоч зараз. Лікар передав мені твого листа, й він пробудив у мене надії; отож я все підготувала для втечі.

— Тоді ходімо до наших друзів…

— До друзів! — відгукнулась Інес і озирнулася, шукаючи в наметі Еллен. — У мене є тут подруга… Ми не повинні кидати її; вона буде з нами до кінця своїх днів… Але де ж вона?

Мідлтон лагідно вивів її з намету і сказав, усміхаючись:

— Може, їй, як і мені, треба було поговорити з кимось без свідків.

Однак молодий офіцер помилився щодо причин відсутності Еллен Уейд. Чутлива й розумна дівчина відразу збагнула, що вона буде зайва при цій зустрічі, й пішла собі з тією природною тактовністю, яка, певне, більше властива жінкам, аніж чоловікам. Тепер вона сиділа на прискалку, щільно закутавшись у шаль, з-під якої навіть не видно було її обличчя. Вона просиділа там близько години, й ніхто до неї не підходив, і, здавалося, не помічав її. Але на цей раз спостережлива, швидка на око Еллен помилилася.

Коли Ішмаелова фортеця впала, Пол Говер зразу ж переможно загорлав, наслідуючи кумедний звичай жителів західного пограниччя: він поплескав себе руками по боках, наче півень крильми,