Читати книгу - "Прерія"

і дуже голосно й смішно закукурікав — цей крик міг би їх усіх згубити, коли б поблизу трапився хтось із дужих скватерових синів.

— Оце так так! — кричав він. — Дерево звалили, мед з дуплавини вибрали — і всі кості цілі! Послухай, старий трапере, ти колись був солдатом, навчався всяких там військових премудрощів і, мабуть, не раз штурмував форти, брав батареї, еге ж?

— Аякже, було, було, — відповів старий, — що й досі стояв на своєму посту біля підніжжя бескиду, як видно, так мало стурбований всіма подіями, що у відповідь на усмішку Пола добродушно засміявся своїм дивним безгучним сміхом. — Ви всі бились, як справжні мужчини!

— А тепер скажи мені, чи не належить після бою робити перек личку живих і ховати загиблих?

— Хто робить так, а хто й ні. От коли сер Вільям гнав німця Діскау в ущелині біля..

— Твій сер Вільям просто трутень проти сера Пола й нічого не тямить у військовому статуті. Отож робимо перекличку… До речі, старий, я так заклопотався полюванням на бджіл, та буйволячими горбами, та всякими іншими справами, що й забув спитати, як тебе звуть. Я хочу почати з ар'єргарду, бо знаю, що тому, хто в авангарді, зараз не до переклички.

— Ех, хлопче, в мене було стільки імен, скільки є народів, серед яких я колись жив. Делавари за мій гострий зір дали мені прізвисько Соколине Око. Ну, а поселенці в горах Отсего охрестили мене заново — вони називали мене Шкіряною Панчохою через мої гамаші; за своє довге життя я змінив багато імен. Та хіба матимуть значення людські ймення і титули, коли проб'є час і всі стануть перед Всевишнім? Я сподіваюсь, що зможу голосно й сміливо відгукнутися на будь-яке ім'я, що я його носив.

Пол слухав його неуважно, тим паче, що добру половину відповіді він не розчув узагалі, бо стояв досить далеко від трапера; а проте, продовжуючи бавитися своєю вигадкою, він громовим голосом гукнув природознавця. Доктор Баттіус не побажав дертися далі, а, скориставшись щасливим випадком, що забезпечив його таким сховом, сидів у своїй западині, відпочиваючи після важких трудів і раюючи від почуття безпеки й від того, що заволодів таким ботанічним скарбом.

— Егей, шановний ловцю кротів, ходи-но сюди! Побачиш краєвид, яким милувався цей волоцюга Ішмаел. Подивись хоч раз сміливо природі в обличчя, годі тобі нишпорити в траві та бур'янах, ти ж усе-таки не індик, щоб гасати за сараною!

Але тут з'явилася Еллен Уейд, і веселий, безтурботний бортник миттю замовк, занімівши, наче то не він тільки що був такий балакучий і галасливий. Коли сумна дівчина сіла на прискалок, як ми вже змалювали, Пол удав, ніби заклопотано оглядає хатнє начиння скватера. Він безцеремонно рився в скринях Естер, розкидав по землі сільське вбрання її дочок без усякої поваги до елегантності й добротності цих уборів, розшпурював горщики та казанки так легко, ніби во ни були не чавунні, а дерев'яні. Однак робив це він без якої небудь видимої мети, бо нічого собі не брав, і, здавалося, навіть не звертав уваги на те, що за речі він так бездумно псує. Зробивши трус у кожній халабуді, оглянувши ще раз місце, де лежали міцно зв'язані мотузками дівчата, а потім для чогось копнувши, наче м'яч, одне з відер Естер так, що воно злетіло футів на п'ятдесят, він повернувся на край бескиду і, заклавши обидві руки за пояс із вампумів, почав насвистувати «Кентуккійських мисливців» так старанно, ніби найнявся погодинно звеселяти своїх слухачів музикою. Так тривало, поки Мідлтон, як ми вже казали, вивів Інес з намету, і тоді думки кожного з товариства набрали нового напрямку. Капітан підкликав Пола, поклавши край його музичним вправам, відірвав лікаря від споглядання його знахідки і, як визнаний командир, наказав готуватися в похід.

Загальна метушня, що зчинилася після такого наказу, не залишала часу на скарги чи роздуми. Всі були впевнені в своїй перемозі; тож кожен робив, що міг і вмів.

Трапер устиг привести терплячого Азінуса, який мирно скуб травичку неподалік бескиду, і тепер прилаштовував йому на спину неоковирну споруду, що її доктор Баттіус називав сідлом власного винаходу. Сам природолюб схопив свої теки, гербарії та колекції комах і взявся напихати ними кишені отієї хитромудрої споруди, про яку ми вже згадували, а трапер усе це потихеньку викидав, тільки-но вчений повертався до нього спиною. Пол демонстрував свою вправність і моторність, відносячи до підніжжя бескиду всі ті речі, які заздалегідь підготували для себе Інес та Еллен; а Мідлтон, погрозами та обіцянками переконавши зв'язаних дітей лежати спокійно, допоміг жінкам спуститися вниз. Все це робили швидко й діловито, бо часу залишалося обмаль: от-от міг нагрянути Ішмаел.

Трапер відібрав ті речі, які, на його думку, були необхідні жінкам у дорозі, й засунув їх у ті самі кишені, що з них він так безцеремонно повикидав скарби природознавця, який нічого не підозрював; а потім відійшов, давши Мідлтонові змогу підсадити Інес в одне з сидінь, прилаштованих на спині осла для неї та її подруги.

— Швидше, дитино, — сказав старий, показуючи Еллен рукою, щоб наслідувала приклад молодої креолки, і тривожно вдивляючись у далину. — Незабаром повернеться господар, щоб оглянути свої володіння; а він не з тих, хто добровільно віддає своє добро, хоч би як його нажито!

— Правду кажете, — вигукнув Мідлтон. — Ми змарнували чимало дорогоцінного часу й тепер мусимо поспішати.

— Так, так, я й сам про це подумав, і сказав би те саме, капітане. Але я пригадав, як твій дід за його юних і щасливих днів любив дивитися в обличчя тій, кого він потім назвав своєю дружиною. Це природа, це природа, і набагато розумніше відступити перед природними почуттями, аніж намагатись перепинити їх потік, який однаково знайде собі дорогу.

Еллен підійшла, стала біля осла і, схопивши Інес за руку, сказала від щирого серця, силкуючись погамувати хвилювання, що душило її:

— Хай господь благословить вас, добра пані! Я сподіваюсь, що ви забудете й пробачите ту кривду, яку заподіяв вам мій дядько…

Сумна й пригнічена дівчина не могла більше вимовити ні слова, голос їй урвався, й вона гірко заплакала.

— Як же це так! — вигукнув Мідлтон. — Хіба ти не казала, Інес, що ця добросерда дівчина поїде з нами й житиме разом з нами до кінця своїх днів, чи принаймні поки вона того бажатиме?

— Авжеж, казала, і сподіваючись, що так воно й буде. Адже вона так співчувала мені в моєму горі, так підтримала мене своєю дружбою! То невже вона