Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

нього з веслом напоготові. Біля берега, трохи нижче від мису, милі зо три від містечка, стояв великий пароплав; він стояв уже години дві — його завантажували. Ось король і каже:

— Якщо вже я в такому вбранні, то мені, певно, краще приїхати із Сент-Луїса, або Цинциннаті, або ще з якогось великого міста. Греби до пароплава, Гекльберрі: ми на ньому доїдемо до містечка.

Йому не довелося двічі повторяти, щоб я поїхав покататися на пароплаві. Я підплив до берега за півмилі від містечка і повів човен уздовж кручі по тихій воді. Невдовзі ми побачили славного, простуватого на вигляд сільського хлопчину, який сидів на колоді, витираючи піт з обличчя, бо було страшенно спекотно; біля нього лежали дві матерчаті валізи.

— Поверни-но човник до берега, — скомандував король. (Я повернув). — Куди ви прямуєте, юначе?

— До Орлеану, чекаю на пароплав.

— Сідайте до мене, — каже король. — Заждіть хвилинку: мій слуга допоможе вам занести речі… Вилазь, допоможи джентльмену, Адольфусе! (Бачу, це король до мене звертається).

Я допоміг, і ми втрьох поїхали далі. Хлопчина був дуже вдячний, сказав, що просто сил більше не було тягнути речі такою спекою. Він поцікавився у короля, куди він їде, і той йому відповів, що їхав униз по ріці, сьогодні вранці висадився біля містечка на цьому боці, а тепер хоче піднятися на декілька миль угору, побачитися там з одним старим знайомим на фермі. Юнак сказав:

— Щойно я вас побачив, одразу подумав: певно, це містер Вілкс, і спізнився він зовсім на трішки. А потім, думаю: та ні, мабуть, це таки не він — нащо йому їхати вгору по ріці? Ви ж не він, правда?

— Ні, мене звати Блоджет, Александр Бложет; до того мушу додати: преподобний Александр Блоджет — бо я смиренний служитель Божий. Але як би там не було, мені все ж сумно чути, що містер Вілкс запізнився, якщо через це він втратив щось суттєве. Сподіваюсь, цього не сталося?

— Ну, грошей він не втратив. Спадок все одно до нього перейде, а от брата свого Пітера він живим уже не застане. Йому це, може, й нічого, хто ж його знає, а от брат усе на світі віддав би, аби лише побачитися з ним перед смертю: бідолаха ні про що інше не говорив останні три тижні, тільки про це. Вони з самого дитинства не бачились, а брата Вільяма він взагалі ніколи не бачив — це того глухонімого, йому лише років тридцять-тридцять п’ять. Тільки Пітер та Джордж сюди переїхали; Джордж був одружений, він помер минулого року, і його дружина теж. Тепер лишися на цьому світі лише Гарві з Вільямом, та й то, як я вже казав, вони спізнилися приїхати.

— А їм хтось написав?

— Аякже, місяць чи два тому, коли Пітер захворів; він так і говорив, що цього разу йому не оклигати. Бачте, він уже зовсім постарів, а доньки Джорджа ще молоденькі й не компанія йому, крім, хіба що, Мері Джейн, — це така руденька. Ну і, виходить, що як померли Джордж та його дружина, старому не було з ким словом перекинутися, та, певно, і жити більше не хотілося. Дуже він поривався побачитися з Гарві, та й з Вільямом теж, само собою: не шанував він заповітів — бувають такі люди. Він лишив Гарві листа, там сказано, де він заховав свої гроші та як розподілити решту майна, щоб дівчатка Джорджа не бідували, — бо ж сам Джордж нічого їм не лишив. А крім цього листа, він так нічого й не написав, не змогли його примусити.

— Чому ж Гарві не приїхав вчасно, як ви думаєте? Де він живе?

— О, живе він аж у Англії, в Шеффілді, він там проповідник, і в Америці ще ніколи не був… Може, не встиг зібратися, а може, і листа навіть не отримав, хто ж тепер скаже!

— Шкода, шкода, що Пітер так і не побачився з братами перед смертю, от бідолашний! Отже, ви їдете до Орлеану?

— Так, але для мене це ще тільки початок шляху. В середу я виїжджаю на пароплаві до Ріо-де-Жанейро, там у мене дядько живе.

— Яка ж довга мандрівка на вас чекає! Будемо сподіватися, що приємна! Я й сам із задоволенням поїхав би… То Мері Джейн старша? А іншим скільки років?

— Мері Джейн дев’ятнадцять років. Сюзанні — п’ятнадцять, а Джоанні ще й чотирнадцяти не виповнилось — це та, яка із заячою губою і хоче займатися доброчинністю.

— Бідолашні сирітки! Як гірко їм тепер буде жити одним на білому світі!

— Та ні, могло би бути й гірше! У старого Пітера лишилися друзі, вони не дадуть скривдити дівчаток. Там і Гобсон — баптистський проповідник, і диякон Лот Хові, і Бен Рекер, і Ебнер Шеклфорд, і адвокат Леві Белл, і лікар Робінсон, і їхні дружини, і вдова Бартлі… і… та що там казати, багато людей. Але з цими Пітер спілкувався найближче і писав про них на батьківщину, тож Гарві знає, де йому шукати друзів, коли сюди приїде.

Старий усе розпитував і розпитував, доки не витягнув із юнака всеньку правду. Щоб я на цьому місці провалився, якщо він не вивідав усе геть до краплі про це містечко і про Вілксів теж: і чим займався Пітер — він був чинбарем, і Джордж — а цей був тесля, і Гарві — а той проповідував у якійсь секті, й багато чого іншого. Тоді й каже:

— А чого це ви йшли пішки до самого пароплава?

— Бо це великий орлеанський пароплав, і я боявся, що він тут не зупиниться. Якщо пароплав сидить глибоко, він не зупиняється на вимогу. Пароплави із Цинциннаті зупиняються, а цей іде із Сент-Луїса.

— А що, Пітер Вілкс був багатий?

— Так, дуже багатий: у нього були й будинки, і земля; подейкують, після нього залишилися ще тисячі три-чотири монетами, десь заховані.

— Коли, ви сказали, він помер?

— Я нічого не казав, а помер він учора вночі.

— Ховатимуть, певно, завтра?

— Так, після полудня.

— Гм! Як усе це сумно; та що поробиш, для кожного із нас настане час кончини. Так що нам лишається тільки приготуватися до цієї миті: тоді ми зможемо бути спокійні.

— Так, сер, це найкраще. Моя мати теж завжди так говорила.

Коли ми прибули до пароплава, його саме закінчували навантажувати, тому він скоро відчалив. Король нічого не казав про те, щоб піднятися на борт; так мені й не довелося покататися на пароплаві. Коли корабель рушив, король примусив