Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

мене гребти ще милю, потім виліз на берег на безлюдному місці та й каже:

— Мерщій пливи назад і достав сюди герцога й нові валізи. А якщо він поїхав на той бік, поверни його і привези сюди. Та ще скажи йому, щоб убрався пристойно. Ну, давай!

Я вже здогадався, що він замислив, але, зрозуміло, нічого не казав. Коли я повернувся разом із герцогом, ми сховали човна, а тоді сіли на колоду, і король усе розповів своєю компаньйону — все, що розповів юнак, від слова до слова. І весь час, доки розповідав, він намагався дотримуватися англійської вимови; виходило навіть дуже непогано, як на такого неука. У мене так не вийде, я навіть і пробувати не хочу, а в нього і справді виходило непогано. Тоді він запитав:

— А як ви на рахунок глухонімих, ваша світлосте?

Герцог сказав, що на нього можна покластися: він грав глухонімих у театрах. І ми почали чекати на пароплав.

Десь опівдні пройшли два маленьких пароплави, але вони були не з верхів’я ріки, а тоді підійшов великий, і король із герцогом його зупинили. За нами вислали ялик, і ми піднялися на борт; а коли капітан дізнався, що нам треба проїхати лише чотири-п’ять миль, то просто ошалів і заходився лаяти нас на всі заставки, навіть погрожував, що висадить. Але король не розгубився, він сказав:

— Якщо джентльмени можуть заплатити по долару за милю, щоб їх взяли на пароплав і потім доставили на берег у ялику, то чому ж їх не підвезти, правда ж?

Тоді капітан заспокоївся і сказав, що добре вже, підвезе; а коли ми порівнялися з містечком, на воду спустили ялик і переправили нас на берег. Щойно ми ступили на землю, як до причалу збіглося чоловік зо двадцять. І тоді король запитав:

— Чи не може хтось із вас, джентльмени, показати мені, де мешкає містер Пітер Вілкс?

Люди обмінялися виразними поглядами та кивками, ніби говорили один одному: «То що, правду я казав?». Потім один чоловік сказав дуже м’яко та делікатно:

— Мені дуже шкода, сер, але ми можемо вам показати лише, де він мешкав учора ввечері.

Публіка і оком не змигнула, як старий пройдисвіт зовсім розкис, притулився до чоловіка, який повідомив цю новину, сперся підборіддям на плече і заходився поливати йому спину сльозами, а сам примовляє:

— Ох, горечко! Бідолашний брат! Він помер, а ми з ним так і не побачились! Ох, як це тяжко, як гірко!

Потому він озирнувся, схлипуючи, і почав робити якісь дивні знаки герцогу, нібито щось показуючи йому на пальцях, і той теж випустив валізу із рук і давай плакати, їй-Богу! Я зроду не бачив таких пройдисвітів, і якщо вони не справдешні шахраї, тоді я вже й не знаю, хто шахрай.

Усі зібралися довкола, почали співчувати, втішали їх різними лагідними словами, взяли їхні валізи, дозволяли чіплятися за себе і обливати сльозами, а королю розповідали про останні хвилини життя його брата. Той на пальцях усе переказував герцогу, і обидва вони так горювали за покійним чинбарем, наче втратили дванадцять апостолів. Щоб мені негром стати, якщо я колись бачив щось подібне! Аж соромно стало за весь рід людський.

Розділ XXV

Миттю новина облетіла всеньке місто, і з усіх боків притьмом почали збігатися люди, а дехто на бігу навіть намагався напнути сюртук. Незабаром ми опинилися в центрі натовпу, а шум і тупотіння були такі, наче це йшло військо. З вікон та дверей стирчали голови, і кожної хвилини хтось запитував, висунувшись із-за паркана:

— Це вони?

А хтось із натовпу відповідав:

— Авжеж, вони.

Коли ми підійшли до будинку Вілксів, вулиця перед ним була вся заповнена народом, а трійко дівчат стояли в дверях. Мері Джейн і справді була руденька, але це нічого не означало: вона все ж була справжня красуня, а її обличчя та очі просто світилися від радості, що нарешті приїхали дядьки. Король розкрив обійми, і Мері Джейн кинулась йому на шию, а Заяча Губа кинулась на шию герцогу. І яка тут всіх охопила радість!

Усі — принаймні всі жінки — просльозилися від розчулення, що дівчатка нарешті побачилися з рідними і що в них у сім’ї така радісна подія.

Тоді король тихенько штовхнув герцога — я ж то це помітив, — озирнувся навсібіч і помітив домовину, що стояла в кутку на двох стільцях. І тут вони з герцогом, обійнявши один одного за плечі, а вільними руками витираючи очі, повільно та урочисто попрямували туди, і натовп розступився, щоб дати їм дорогу: галас та розмови стихли, всі шипіли: «Тс-с-с!» — а чоловіки зняли капелюхи та нахилили голови; стало чутно навіть, як муха пролітає. А коли вони підійшли, то нахилилися і подивилися в домовину, поглянули лише один раз, а тоді так заридали, що, напевно, чути було і в Новому Орлеані; потім обнялися, поклали один одному підборіддя на плече і хвилини три, а може, й чотири заливалися сльозами, та ще й як! Я й не знав, що чоловіки можуть так ревти. А за ними і всі решта кинулися в сльози. Ревище підняли — я такого ще ніколи не чув! Тоді один став з одного боку домовини, а другий — з другого, і обидва опустилися на коліна, а лобами сперлися на домовину і почали молитися, але не вголос, а подумки. Тут усі вже й зовсім розчулились — словами не опишеш, як сильно; ніхто не міг стримати сльози, всі так і заридали в повний голос, і бідолашні дівчатка теж; і ледве не кожна жінка підходила до сиріт і без слів цілувала їх дуже урочисто в чоло, а тоді, поклавши руку їм на голову, зводила очі до неба й заливалася сльозами; потім відходила, стримуючи ридання та витираючи очі хустинкою, щоб інші теж могли покрасуватися на їхньому місці. Я в житті не бачив нічого огиднішого.

Трохи згодом король звівся на ноги, виступив уперед і, зібравшись із духом, почав виголошувати промову, а простіше кажучи — молоти різні сльозливі дурниці про те, яке це важке випробування для них із братом — втрата покійного, і як гірко було не застати його серед живих, коли довелося подолати чотири тисячі миль, аби його відвідати. Але це випробування їм легше перенести, коли вони бачать співчуття людей, які їх зараз оточують, і ці святі сльози, і він вдячний від усієї душі, від усього серця за себе