Читати книгу - "Інші пів’яблука"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 59
Перейти на сторінку:
я була в ній на Ірининому показі.

– Ні, не візьму. Вона тобі дуже пасує. І не мнеться. Ти ж любиш речі, що їх не треба прасувати.

– Вона мене вже морально втомила, щоб ти знала. Тільки-но якась урочистість – я за неї хап! І йду на люди. Ти не думай, вона класна, і шовк на підкладці, і мереживо. Любитимеш її.

– Мушу поміряти.

– Ну, звісно, спочатку поміряєш.

– А я хотіла з тобою оцими рукавичками поділитися. Твоє пальтечко побачила й подумала: я маю дещо під нього.

Галя збігала в передпокій за коротким ясно-сірим пальтом, приклала до нього трикотажні рукавички мишачого кольору.

– Ах! – притулила до себе. – Просто ах-х-х! І це все, що можу тобі сказати.

Обійнялися, затиснувши пальто між собою.

– Луїзко, ти пам’ятаєш ці кульчики? – Галя відкинула пасмо волосся з вуха, показуючи довгий кульчик із трьох металевих ромбиків. Кольорові камінчики гойднулися, впіймавши світло.

– Аякже! – підтвердила Луїза. – Звісно, пам’ятаю. Як ми купили одна одній чудові кульчики за смішні гроші.

– Люблю їх більше, ніж золоті.

– І я десь маю, тільки рідко ношу. Вуха болять, якщо не золото й не срібло.

За розмовами поскладали кілька нових варіантів одягу зі старих компонентів. Гостя побачила те, чого не помічала господиня.

– Ти знаєш, це, мабуть, стосується всього. – Луїза розвішувала нові поєднання по вішаках, а те, що вже не носитиме, пакувала окремо. – Просто всього стосується, – повторила вона. – Хтось близький гляне свіжим оком на те, до чого ти вже призвичаїлася, – на твою роботу, на стосунки, на інтер’єр, на гардероб, – і щось таке часом побачить важливе, чого ти зовсім не помічаєш.

– Якщо знайде час, щоб придивитися…

– Знов за рибу гроші. Знайде час!.. Знаєш, що я зранку читала? Перед тим як тобі зателефонувала? «Старогалицьку кухню». Готуюся до приїзду Ігоря. І вичитала головне. Знаєш, що головне? Цитую. «Поспіх і неуважність абсолютно неприпустимі». Затям! Не лише на кухні!

Галя на те лише зітхнула.

– Як ти розумієш слова «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні»? – І, не чекаючи відповіді, Луїза пояснила сама: – Ти думаєш: це означає те, що більшість думає? Дай нам, мовляв, поживу на сьогодні, щоб ми мали що їсти? Дай нам копійку на прожиття, так?… А йдеться не про звичайний хліб, і не про засоби до існування. Йдеться про хліб життя. Про час ідеться. Про час, який потрібен саме тут і тепер. Не завтра, і не вчора. А дай нам часу на сьогодні… Ось що я зрозуміла.

Гуляли весь вечір. Чоловіки були у від’їзді: Кінь ще не повернувся з рейсу, Віктор поїхав до сестри на Азовське море, останнім часом він почувався досить упевнено, багато ходив і ось навіть наважився на далеку поїздку. Галя телефонувала йому, і він дзвонив до неї, розповідав бадьорим голосом, як йому там ведеться. На відстані в них з Галею завжди були кращі стосунки, ніж тоді, коли вони бачилися щодня.

Пройшлися попри будинок № 9 на Театральній. Тепер тут, навколо катедри, – туристичний рай, кав’ярня до кав’ярні тулиться. А знайти вільні місця не відразу щастить. Ще й дощ почав накрапати, вулиця вкрилася парасольками; бруківка і трамвайна колія спалахнули масними полисками. Хотілось опинитися за одним із вікон, що сяяли теплом. За гарячою смачною кавою.

За столиком у кутку розмовляли Ян Кумпа і Богдан. Їх так поглинула розмова, що вони нічого й нікого не помічали навколо. Ян слухав уважно, хоча сидів, відкинувшись на спинку крісла. Богдан нахилився до нього, посунувши порожнє горнятко, сперся на лікті і щось утовкмачував своєму візаві. Недарма здалося в «Зубрівці», що вони таки знаються. Не помилилися. Між ними недобрі стосунки, напружені – ось що можна було виснувати, кинувши на них оком.

Галя з Луїзою перезирнулися й сіли там, де був вільний столик – в іншій залі. Помітять їх – можна буде привітатися. Проте чоловіки не звертали ні на кого уваги. Розмова в них була коротка. Вже за кілька хвилин Кумпа залишив на столі купюру, підвівся й вийшов у дощ. Майже відразу спроквола рушив до виходу й Богдан. Звільнений столик миттю захопили п’ятеро галасливих дівчат-реготух.

В осінньому вітрі вже вчувалася зимова нотка, він видув з площі Ринок перехожих, їх тут, на диво, майже не було, хоч годинник на ратуші ще не вибив і одинадцятої. Лише за спиною кам’яного Нептуна темніли кілька зіщулених постатей, вони затуляли собою вуличного музиканта, що грав на контрабасі. Ніколи ще не доводилося чути й бачити контрабас на площі Ринок. Холодній темній площі пасували його глибокі, вкрадливі, густі звуки.

13. Ян Кумпа. Бучач і вітер підземелля

Вчора ж умовилися, що поїдуть разом. Обговорили деталі, а сьогодні – поворот на сто вісімдесят градусів. Вибачте, плани змінилися, і Ян Кумпа з Іриною їдуть до Бучача вдвох.

Ірина підстриглася коротко-коротко, як ніколи. Зачіска пасує їй. Помолодшала на десять років, а хто оцінить? Нема кому. Луїза з Галею не їдуть, одразу відмовилися, бо Луїза чекає на свого Ігоря: він ось-ось має повернутися з рейсу. А в Галі – випуск номера, вона має бути при своєму журналі. «Їдь, – каже, – Ірино, їдь неодмінно. Бучач – фантастичне місто».

Мали, одначе, їхати вчотирьох, разом з Магдою і Куричем. Ті відразу пристали на пропозицію Яна Кумпи: «Так, поїдемо». І вчора ще раз підтвердили. А сьогодні вранці, коли «опель» зупинився біля їхнього живоплоту, вийшли до воріт з винуватими усмішками: «Ми залишаємося, вибачте. Оце так зачіска! Ну, справді, вибачте, на жаль, не вийде… Нам дуже шкода!»

Невідкладна справа в Ігоря виникла, а Магда без нього не поїде.

– Зайдіть до хати, – просить Магда, – каву щойно зварила, зайдіть на хвилинку. Я вас так не відпущу.

На столі – кавник та канапки, на одному з крісел – на Куричевому «Шерхані» – плетений кошик з провізією.

– Це вам на дорогу, – каже Магда.

Ірина зазирає до кошика.

– Не така ти й винна, як себе почуваєш. – У кошику термос і прозора пластикова коробка з пиріжками. – Чого справді не їдете?

– Через яблуко. – Курич киває на своє творіння, на обличчі – жаль. Не тому жаль, що плани поламалися, а тому, що віддавати шкода. – Ціну, – каже, – назвав таку, що аж зіщулився. Щоб не було ніяких питань. А воно, бач, не подіяло. Беруть!

– Якби я не знала, що тут і до чого, присягнулася б: це наше яблуко, – каже Ірина. – Тобто яблуко Пінзеля. Точнісіньке.

Вона крутить його в руках, здивовано хитає головою. Ну все таке саме, як у тому

1 ... 50 51 52 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інші пів’яблука"