Читати книгу - "Гра в королеву"

запитання жінка.

— Не знаю, кого саме ви маєте на увазі, та — це я.

— Але звідки? — не могла отямитися Маруся.

— Я думаю, якщо ви трохи напружите пам’ять, то пригадаєте. Давайте разом… Україна, Київ…

— Це зрозуміло… А ось — Туреччина, Анталія, ніч, море…

— Безсоння, думки, спогади… — продовжив.

— У вас також?

— У кожного вони є, Марусю.

— Ви пам’ятаєте, як мене звати? — здивувалася жінка.

— Я сподіваюся, що і ви пам’ятаєте…

— Як звати вас? — посміхнулася. — Але ж ви не назвалися.

— Я залишив візитку…

— Не мені…

— Вам Лара передала.

— А звідки вам відомо?

— Сама ж і говорила.

— Ви з нею зустрічалися?

— Так, Марусю…

— А чому ж вона мовчала? — розгубилася жінка.

— Вам було не до цього…

— А вам звідки відомо?

— Звідти ж…

— Навіть так? У вас склалися стосунки?

— Дуже гарні.

— Що маєте на увазі? — насторожилася Маруся.

— На вербальному рівні, — посміхнувся Віктор.

— Це ж треба… На вербальному рівні, — повторила. — А на якому рівні ця дивна сьогоднішня зустріч — на астральному?

— Думаю — значно простіше.

— Як пояснити цю несподівану простоту?

— Я тут уже чотирнадцяте літо відпочиваю.

— Чотирнадцяте?.. — не знала, що говорити далі. — Тобто я знову зайшла на вашу територію.

— Ні. Я вас сюди запросив.

— Як ви могли мене сюди запросити? — зовсім розгубилася Маруся.

— Марусю, вийдіть із води. У вас цокотять зуби, — Простягнув їй руку.

— Це, мабуть, не від води… — подала Вікторові руку й вийшла на берег.

— Давайте присядемо…

— Як ви могли мене запросити, коли я цю поїздку запланувала ще в березні? — не могла збагнути Маруся, сідаючи на шезлонг.

— Ви саме в цей готель планували?

— Ну, не в цей… Яка різниця?

— Тисячі людей, якщо не мільйони, планують у березні поїздки в Анталію. А потім виникає питання вибору готелю.

— Я зрозуміла… Лара? Це ж вона мені купувала путівку… От партизан Кицькин!

— Ви розгнівалися на подругу?

— Ні… Чому ж? Це в її стилі! Але ж нічого не сказати?! Ні натяку! — розвела руками.

— Вона не знала, як ви відреагуєте. Та не переймайтесь, я не буду вас переслідувати…

— Ну, так. Ви ж — не я… Пробачте… У нас з вами справді: що зустріч, то несподіванка.

— Для мене — це не зовсім несподіванка. Хоча сьогодні… Я не думав, що вас після дороги ніч покличе до моря. В цю пору люди сплять.

— А ви давно прилетіли?

— Уже тиждень.

— І тепер ночами медитуєте під місяцем?

— Я, Марусю, роками під цим місяцем медитую.

— Знімаєте стреси?

— Шукаю відповіді…

— Знайшли?

— Її нема…

— Як це? Раз є запитання, значить є і відповідь. Просто ще не час її знати.

— Так багато минуло часу, що я мав би знати…

— Я зрозуміла — у вас якесь конкретне запитання життя, на яке мусить відповісти вічність.

— Вічність безсила…

— У вас щось трапилося? Пробачте, Вікторе, я знову втручаюсь у ваше життя…

— Нічого. Цього разу я запросив вас до співучасті. Усі ці тринадцять років приїжджаю сюди сам…

— Ви казали чотирнадцять…

— Першого року я був із дружиною…

— А де вона тепер?

— Не знаю…

— Як то? Вона вас покинула?

— Її вкрали тут, на цьому березі…

— Милий Боже! — Маруся схопилася на ноги. — Вона що — гаманець? Так просто взяли й украли! Вона ж людина!

— Я пожартував із долею, а вона мені не пробачила.

— Дружина?

— Доля…

— Розкажете?

— Ми вирішили роковини сімейного життя відсвяткувати біля моря. Тільки-но створили власну туристичну компанію і самі ж скористались її послугами. Цей готель тоді ще не мав такого лоску. Пляж був значно скромнішим. Хоча, порівняно з нашими кримськими пляжами, і це було надзвичайною розкішшю. Тиждень минув, як у казці. Ми днями плавали, засмагали, ходили на екскурсії, а вечорами засиджувалися в ресторані з новими знайомими, танцювали на дискотеках, або тут на березі влаштовували пікнічки. На одному із них приєдналися до нас місцеві турки — веселі, запальні. Вони пригощали гарним вином і якимись східними солодощами, співали своїх пісень. Ми танцювали весело і розкуто, як безтурботні абориґени. Аліса за тиждень уже гарно засмагла… Їй так личила та засмага… Смарагдові очі блискотіли, як світлячки, а розкидане по плечах біле волосся було наче продовження місячної дороги, аж спалахувало від руху. Мені було так приємно, що турки, наче заворожені, не спускали з неї погляду й на мить. Вона, підігріта такою увагою, була неперевершена — легка, іскриста, весела. Під ранок, коли вже добре підпилі й притомлені, ми зібралися в готель спати, підійшов до мене турок і запропонував продати йому Алісу. Я розреготавсь і сказав: «Чому б не продати гарній людині. Головне, що й дорого не візьму. Тисяч двадцять — і по руках». А потім запитав Алісу: «Чи не продешевив?» На що вона відповіла: «Я тебе, коханий, так дешево не продала б». Ми поручкалися з турками і пішли спати. Прокинувсь я ближче до обіду. Голова була важкою, і в ній щось гупало. Ледь піднявшись, глянув у вікно. Народ відпочивав. Аліси в номері не було. Пляжна сукня лежала на кріслі, капці стояли біля ліжка. Я подумав, що приймає душ, але вода не шуміла. Заглянув — нема. Можливо, пішла в магазин? Хоча не мала звички без мене ходити. Я прийняв душ, зодягнувсь і вийшов на пляж. Пройшовся берегом, придивляючись до кожної білявки. Аліси не було… — Віктор замовк.

— Ви ж продовжили пошук? — чи то запитала, чи ствердила Маруся.

— Я продовжую його досі…

— І що — так ніхто й не бачив її?

— Спершу я подумав, що то такий Алісин жарт. Хоча це й не було на неї схоже. Я обійшов увесь берег, усі кав’ярні, магазини… Обпитав персонал готелю. Ніхто не бачив… Коли втретє повернувся в номер, помітив синій пакет на вікні між вазонами. У нас такого не було. Я відкрив його. Побачене мене просто приголомшило… Там були долари, складені по тисячі в пачки. І таких пачок було двадцять.

— Та сума, яку ви жартома назвали туркам?

— Саме так. Але я тоді навіть не уявляв, що невинний жарт закінчиться так трагічно…

— А що поліція?

— Коли я в деталях розповів про останній наш із Алісою вечір, у поліції сказали, що сам винуватий у такій ситуації. Я, начебто, продав дружину добровільно. Бо в них, коли називаєш суму і тиснеш туркові руку, значить, обидві сторони дійшли згоди. А того вечора — сума була названа, руки потиснуті…

— Це дикунство якесь! — не витримала Маруся. — Можна так домовлятися про дім, машину, овечку… Але ж це людина! Людей не продають!