Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

правда, бо від дотику в Антоновій свідомості спалахнуло світло, яке змінилося напівтемрявою… Він побачив виснажену, неймовірно худу жінку, що лежала на ліжку. Під його поглядом вона розплющила очі, тіло здригнулось і випросталося. Щось затремтіло у повітрі й настала тиша.

― То її мати, ― сказав ніби хтось Антонові. ― Вона померла, і біля неї не було нікого.

Антон побачив двері, сірі в передсвітанковій, найчорнішій темряві. З величезним зусиллям, так, як ідеш уві сні, не відчуваючи власного тіла, він рушив до тих дверей, Вони вимальовувалися перед ним, ніби він створював їх. Довго не міг створити клямку, щоб їх відчинити. Нарешті у нього вийшла якась вигнута донизу, холодна, як хвіст ящірки. «Це не ті двері», ― подумав він, однак відчинив їх, збуджений виглядом смерти, яку спостерігав уперше в житті й…опинився у пустелі, де колись жили люди, але покинули це місце, залишивши після себе руїни. Мабуть, вони випили воду з усіх криниць, вичерпали її з ріки, яка незагоєною раною перетинала пустелю. Вигляд цього іржавого хаосу, майже засипаного піском, викликав у нього безмежний жаль за тією мертвою жінкою, бо зрозумів, що таке вмирати, коли біля тебе нема нікого. Бо коли вмирала його мати, біля неї був він, своїм першим криком розігрівши простір довкола себе.

Він зачинив за собою двері, твердо вирішивши ніколи більше не повертатись у це страшне місце. Такого не може існувати: хоч би скільки він ішов цією пустелею, йому ніколи не вибратись із задвірків Всесвіту.

А тому повернувся до кімнати Писаря Східних Воріт Притулку, у якому поки що залишалися всі: Лі, Старий, Марфа, Ізидор, Джон Сміт і сліпий прибулець. І книги, серед яких є і та, що закінчується словами:

ПРИТУЛОК ― ЦЕ Я.

1999―2001 рр., Львів