Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

золотої пшениці зерно обсипалося б, трава пересохла би, товар вигинув би, не було би хліба в хаті ні для себе, ні для інших. Бог створив його не до шаблі, чи самопала. Бог дав йому його дужу силу на те, щоб хліб сіяти та збирати, коло тієї чорної землиці стояти, так, як той явір стоїть над водою, її пильнуючи. Він усе коріння своєї душі впустив у ту землю, зрісся з нею, як дубовий корінь, він без неї — ніщо, вона без нього — кустир.

Нехай ідуть, нехай здобувають. Коли проженуть панів, він стане справжнім господарем на своєму. Він і не хоче більше. Те, що є, вистачить для нього та його найближчих. За чужим не вганяється.

Ввесь свій час, усю свою силу, всю свою любов і всі свої думки віддасть цій землі. Від дитинства, від часу, як далеко сягала його пам’ять, він працював на ній.

Як йому було вісімнадцять років, батько оженив його, як йому пішло на двадцятий, поховав і батька і матір на малому кладовищі біля церкви. Залишилися йому жінка, син і земл, або радше земля, жінка й син.

Роки йшли. Хазяйство розвивалося, цвіло. Синові вже дванадцятий рік почався. Славний хлопець. Помічний. Усе знає зробити, може батька виручити. Всюди його повно. Цікавий до всього. Хотів грамоти вчитися. Навіщо вона йому? Чи ж не найкраща книжка оці загони золотої пшениці, чи ж не найближче він до Бога з ними?

І він сам почуває ще молодість і силу. Тридцять років йому либонь. Ні. Мабуть тільки двадцять і дев’ять. Розпростував широкі плечі. Почув рух м’язів, що на раменах грубими вузлами забігали під шкурою. Сильний був. Ніхто в селі не міг змірятися з ним.

Перекинув косу з лівого плеча на праве і йшов далі. Скінчилися загони пшениці, далі вівса і він увійшов у верболози та став на краю своєї сіножаті. Гей, трава! Неначе та пшениця там! Буде чим тварини годувати цілу зиму.

Підійшов до недалекого пенька, добув із-за пояса клепало, вбив в пень та забрався клепати косу.

Сонце вже стало заглядати з-поза лісу. На луці було тихо, тільки звук його клепала розносився лунко по долині, як клепання бузька-чорногуза.

Ставало тепло. Скинув сіряк, удома тканий, удома шитий, застромив камінь до коси за пояс, перехристився тричі, взяв косу і пустив її в рух. Ішла вона легенько, повільно, без його натуги, і там, куди перейшла, — зелена, свіжа, зрошена травиця укладалася в багаті покоси. Пішло. Ніби машина. Одностайний, пливкий рух, звук коси й цвірінькання тисячів трав’яних коників.

Не зчувся, як дійшов до ясеня, що ріс на границі його сіножаті. Тоді став, стер піт із чола, встромив косу кіссям у землю, добув каменя та став гострити косу.

— Дядьку Федоре! Дядьку Федоре!

Оглянувся! Межею бігло мале дівча сусіда.

— А що там, Настуню?

— Дядьку Федоре! Біжіть швидко додому!

— Чого?

— Там щось погане діється! Біжіть!

Узяв косу на плечі й, не дуже ще хапаючись, підійшов до дівчини.

— Що сталося, Настуню? Хорий хто?

— Ні! Швидко! Швидко! Дядьку, там поляки!

— Поляки? Так що? Прийшли — й підуть.

— Ох, дядьку, ваших забрали!

Дзеленькнула коса, зачепивши за галузку верболозу.

В душу, як вітер у відкриті двері, ввірвався страх.

— Забрали?

— І дядину, і Андрія.

Лишив дівчину позаду, а сам великими кроками кинувся додому. Ще заки дійшов, побачив, як стара Василиха на його вид ухопилася руками за голову, закричала щось і побігла в хату. Нікого більше не бачив.

Обняли його дивний неспокій і якийсь, ніколи досі йому незнаний і незрозумілий, страх.

Уже не йшов, тільки біг, усе ще держачи косу на плечах. Вбіг на своє подвір’я, побачив скрізь нелад, порожню стайню і свіжу кров на стежці. Перебіг подвір’я, кинув косу, вбіг до хати. Усе в неладі, столи перевертом, скриня біля вікна, завжди чиста, одверта, скрізь розкинене шмаття по землі, по лавках, у хаті нікого! Вибіг другими дверима на дорогу до вулиці і наткнувся на щось на землі. Спершу думав, що це також якийсь клунок із одіжжю, але коли глянув, — здерев’янів.

Його Ганка лежала на землі в роздертій одежі, скривавлена, нежива.

Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою.

— Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю.

Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці.

Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися.

— Ганю! Ганю! Ганусю!

Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав, а в нього лють збирала, біль його давив, опір будився.

— Федоре! Федоре! Спам’ятайся!

Вороже струсив чужу руку з свого рамена.

— Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть!

Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін.

— Де він?

Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю.

Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах.

— Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним.

Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий.

Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав.

А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли,