Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

ведуть поважну бесіду між собою. Читав про обеліск на майдані Згоди[110], що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повернутися до вкритого лотосом гарячого Нілу, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів із золоченими кігтями, де крокодили з маленькими бериловими очками бовтаються в зеленому паркому намулі. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, які, надихнувшись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Дувру — поет порівнює її з контральтовим голосом і називає «чарівним страховиськом.[111]»

Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, а згодом охопив моторошний страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. А раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже тут дорога кожна хвилина!

Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися — вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, коли вони зустрічалися десь у товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел — ніколи.

Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчому мистецтві, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, у якій замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, — вона жадала синові парламентської кар’єри, а про хімію мала вельми приблизне уявлення і вважала, що хімік — це щось на кшталт простого аптекаря, який виписує рецепти. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела його з Доріаном Ґреєм — музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг за бажання, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир того вечора, коли там грав Рубінштейн[112], і опісля їх завжди бачили разом в опері і всюди, де можна було почути гарну музику.

Дружба їхня тривала півтора року. Кемпбел постійно бував або в Селбі, або в будинку на Ґровнер-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Ґрей був за взірець усього прекрасного й чарівного в житті. Чи сталася між ними якась сварка — ніхто ніколи так і не дізнався.

Але раптом було зауважено, що при зустрічі вони ледве чи й озивалися один до одного і що Кемпбел щоразу покидає завчасу всяку гостину, де присутній Доріан Ґрей. Та й на вдачу він змінився — ставав часами на диво понурий, і, здавалося, знеохотився слухати музику і сам ніколи вже не грав, — мовляв, наукові студії не дають йому змоги музикувати. Цьому легко було повірити: Алан що не день усе більше поринав у біологію, і його прізвище деколи вже згадувалося в наукових журналах — у зв’язку з його цікавими дослідами.

Ось на цю людину й чекав Доріан Ґрей, раз у раз позираючи на годинник. З кожною хвилиною тривога його зростала. Нарешті він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті, нагадуючи красивого звіра, що метається в клітці. Хода його була широка й безгучна, а руки навдивовижу холодні.

Чекання ставало нетерпним. Час повз так повільно, ніби ноги його були налиті оливом, тоді як Доріана мовби скаженим вихором несло на край чорної прірви. Він знав, що на нього там чекає, ба навіть ясно це бачив, і, здригаючись, стискував вогкими пальцями розпашілі повіки, наче силкувався вдавити очні яблука в череп і осліпити й самий мозок. Марна річ! Мозок мав свій поживок — уява, спотворена жахом, корчилася й билася від лютого болю, як живе створіння, і танцювала, наче якась гидомирна маріонетка на підмостках, скалячи зуби з-під рухливої маски.

Тоді несподівано Час і зовсім зупинився для Доріана. Так, ця сліпа, повільна істота вже й не повзла. І щойно завмер Час — прудко вискочили наперед моторошні думки, приволоіоіи страхітливе майбутнє з його могили і виставили Доріанові перед очі. А він уп’явся в нього поглядом, скам’янівши від жаху.

Нарешті двері відчинились і увійшов камердинер. Доріан обернув до слуги потьмянілий зір.

— Містер Кемпбел, сер, — доповів той.

З пошерхлих губ Доріана зірвався віддих полегкості, а обличчя його знову забарвилось.

— Просіть же його швидше, Френсісе!

Доріан помалу приходив до тями. Перестрах його минув. Служник уклонився і вийшов. За які півхвилини з’явився Алан Кемпбел, суворий і блідий. Вугільно-чорне волосся й темні брови ще виразніше відтінювали його блідість.

— Ви вельми ласкаві, Алане! Я вам дуже вдячний.

— Ґрею, я зарікся ступати ногою на ваш поріг. Але ви написали, що це справа життя й смерті…

Говорив Кемпбел повільно, твердим і холодним тоном. Його незворушний допитливий погляд, звернений на Доріана, світився зневагою. Руки він тримав у кишенях каракулевого пальта і мовби не помітив жесту, що ним його вітали.

— Так, це справа життя й смерті, Алане, і не тільки однієї людини. Сідайте.

Кемпбел сів на стілець біля столу, Ґрей — напроти. Очі їхні зустрілися. Доріанів погляд був сповнений глибокого жалю. Він розумів, що наміряється зробити жахливу річ.

По кількох хвилинах напруженої мовчанки Доріан нахилився вперед і промовив — дуже тихо, пильнуючи враження, яке справляють на співбесідника його слова:

— Алане, нагорі в цьому будинку, у замкненій кімнаті, куди не має доступу ніхто, крім мене, за столом сидить небіжчик. Він мертвий уже десять годин. Не совгайтесь і не дивіться на мене так! Хто ця людина, через що і як вона вмерла — вас не обходить. Вам треба зробити тільки ось що…

— Стривайте, Ґрею! Я не хочу нічого далі слухати. Мені байдуже, правду ви кажете чи ні. Я рішуче відмовляюся вплутуватись у це. Тримайте при собі свої страхітливі таємниці, мене вони тепер не цікавлять.

— Вас, Алане, ця таємниця має зацікавити. І хай там як, але тут не обійдеться без вашої участі. Мені страшенно шкода вас, Алане, та іншої ради нема. Тільки ви можете врятувати мене. Я змушений втягнути вас у цю історію — це єдиний вихід. Алане, ви ж людина вчена, маєте справу з хімією та іншими науками, провадите всілякі досліди. Вам треба тільки знищити оте, що там нагорі, знищити так, щоб жодного знаку по ньому не лишилося. Ніхто не бачив, як цей чоловік увійшов у