Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

й задирливо дивилася братові в очі. Він знову відчув, як щось не дає йому відповісти їй, і змовчав, очікуючи, що їхню розмову ось-ось переб’ють, хоч припиняти їй сам і не важився. Ця ситуація додала Аґаті сміливости.

 — За той короткий час, що ми з тобою тут, — повела вона далі, — ти давав мені такі чудові поради, як жити далі, що сама я до них не додумалася б повік, але потім ти щоразу перепитував, чи так воно є й насправді! Мені здається, правда у твоєму розумінні — це сила, яка глумиться над людиною!

Вона не знала, хто дав їй право кидати йому такі докори; адже самій їй власне життя здавалося таким нікчемним, що краще було б узагалі мовчати. Але свою сміливість вона черпала в ньому самому, й це був навдивовижу жіночий стан, коли вона, нападаючи на нього, в ньому ж і знаходила опору, — стан такою мірю жіночий, що це відчув і він.

 — Тобі незрозуміле бажання зібрати думки у великі, струнко організовані маси; радощі боротьби, яких зазнає розум, тобі чужі; ти бачиш у цьому лише якусь ритмічну ходу колон, позбавлену індивідуальности безліч ніг, які збурюють істину, наче хмару куряви! — відказав Ульріх.

 — А хіба то не ти змальовував мені два стани, в яких ти можеш жити, — змальовував так докладно й чітко, як сама я не спромоглася б зробити ніколи?! — відповіла Аґата.

Її обличчям промайнула, швидко змінюючи свої обриси, хмарка гарячої багряні. Аґаті хотілося довести брата до такої межі, звідки йому вже не було б вороття. Від цієї думки її проймав жар, але вона не знала, чи не забракне їй сміливости, й затягувала вечерю.

Усе це Ульріх знав, здогадався про це; але тепер він зібрався з духом і почав її відраджувати. Він сидів перед нею з непритомним поглядом, силоміць змушуючи свого язика говорити, і враження мав таке, ніби сам не при собі, а зостався, по суті, десь позаду себе й гукає навздогін собі те, що оце каже.

 — Припусти, — мовив він, — що в дорозі я надумав украсти в чужого чоловіка золотого портсиґара. І ось я питаю тебе: хіба про таке можливо бодай подумати?! Отож зараз я не хочу навіть розмовляти про те, можна чи не можна виправдувати високою свободою розуму рішення, яке тобі мріється. Нехай це було б навіть справедливо — завдати Гаґауерові образи. Але уяви мене десь у готелі, і я не в скруті, я не професійний злодій, розумово неповноцінним з усілякими спотвореннями в голові й у тілі мене теж не назвеш, і мати в мене — не істеричка, й батько — не п’яниця, і ніщо не затаврувало мене ганьбою, й ніхто не довів до нестями, — а я все ж таки йду на крадіжку! Кажу тобі ще раз: такого не буває в цілому світі! Просто не буває, та й годі! Можна навіть з науковою певністю стверджувати, що такий випадок просто неможливий!

Аґата дзвінко розсміялася:

 — Стривай, Уло! А що, коли хто-небудь на це все ж таки піде?!

На ці слова, яких він не очікував, Ульріх і собі засміявся; потім підхопивсь і поквапився посунути на місце стільця, щоб не довелося заохочувати сестру своєю згодою.

Аґата підвелася з-за столу.

 — Ти не маєш права цього робити! — благально промовив він.

 — Стривай, Улі, — відказала вона, — це ти сам міркуєш уві сні чи це тобі сниться, ніби щось відбувається?!

Це запитання нагадало Ульріхові про його власне твердження, яке він зробив кілька днів тому, — твердження про те, що всі вимоги моралі вказують на певний стан сну, і цей стан звітрився з них, коли вони набули остаточного вигляду. Сказавши про це, Аґата пішла до батькового кабінету, в якому тепер за двома відчиненими дверима спалахнуло світло, й Ульріх, який за сестрою не рушив, побачив в обрамленні цих дверей її постать. Вона читала якийсь папір, тримаючи його на світло. «Невже вона не уявляє собі, що оце на себе бере?!» — подумав він. Але в низці ключів, що її утворюють такі сучасні поняття, як «нервова неповноцінність», атрофія, дебільність і таке інше, не підходив жоден, та й у привабливій картині, яку становила Аґата під час свого прогріху, не було й натяку ні на корисливість, ні на мстивість, ані на якесь інше моральне каліцтво! І хоча, якщо послуговуватись такими поняттями, навіть вчинки злочинця чи напівбожевільного в Ульріхових очах постали б досить стриманими й цивілізованими (адже тут у глибині проглядають спотворені й зміщені мотиви буденного життя), то нестямно-м’яка Аґатина рішучість, в якій змішалися водно чистота й злочинність, цієї хвилини цілком позбавила його самовладання. Ульріх не міг навіть у думці припустити, що ця людина, котра, не криючись, збиралася скоїти лихий вчинок, може бути лихою, і він безпорадно дивився, як Аґата діставала з письмового столу папір за папером, перечитувала їх і відкладала вбік, вперто шукаючи якийсь один. Її рішучість, здавалося, зійшла з якогось іншого, вищого світу до рівня звичайних рішень.

Поки Ульріх спостерігав цю картину, його тривожило також запитання, чому він умовив Гаґауера так легковірно поїхати додому. Йому спало на думку, що від самого початку він поводився так, ніби був знаряддям волі своєї сестри, й досі, навіть коли не погоджувався з нею, давав відповіді, які допомагали їй посуватися до мети. «Правда збиткується над людиною», — заявила була Аґата. «Сказано дуже добре, — подумав Ульріх, — але ж вона зовсім не знає, що таке правда! З роками від неї дерев’яніють руки й ноги, хоча замолоду вона просто підносить людину на своїх крилах!» Він знову сів. Тепер йому раптом здалося, що Аґата не лише перейняла від нього те, що він сказав про правду, — на те, що вона оце робила в сусідній кімнаті, прирік її також він. Адже то він казав, що в найвищому стані людини нема ні добра, ні зла, а є лише віра й сумніви; що тверді правила суперечать глибокій суті моралі й що віра не може постаріти довше, ніж на годину; що, віруючи, не можна скоїти нічого ницого; що передчуття — це стан, сповнений ще глибшої пристрасти, ніж сама правда. І ось тепер його сестра мала намір вийти за межі моралі й пуститися в ті бездонні глибини, де нема жодного іншого виходу, крім одного: або піднестися, або впасти. Робила вона це так,