Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод «GQ» та архітектури.

— Гарненька квартира! — похвалив я.

— Хоч кіно в ній знімай, правда? — сказав він.

— Мабуть, що так… — погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.

— Як покладешся на дизайнерів інтер’єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах — чи вони часом не з пап’є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.

— А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?

— Річ у тому, що життя особливого нема… — відповів він безвиразним голосом.

Ґотанда поставив платівку на програвач фірми «Bang and Olufsen» й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів — JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма «JPL» ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.

— Що питимеш? — запитав Ґотанда.

— Мені все одно. Що ти — те й я, — відповів я.

Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. «Що й казати, життям тут майже не пахне», — подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне — як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.

— Яких тільки можливостей я не мав! — піднявши склянку і дивлячись крізь неї на люстру, сказав Ґотанда. — Якби був захотів — став би лікарем. В університеті прослухав курс педагогіки. Міг би влаштуватися і в першокласній фірмі… А ось що вийшло. Таке от життя… Дивне та й годі. З колоди карт міг би витягти ту, яка мені подобалася. Та вважав, що в будь-якому випадку все буде гаразд. Настільки не сумнівався в собі. Й тому не зумів зробити правильного вибору.

— А от я ніколи не бачив колоди карт, — зізнався я щиро. Він глянув на мене примруженими очима й засміявся. Мабуть, подумав, що я жартую.

Він налив мені горілки, видушив половину лимона і викинув шкурку у відро для сміття.

— Навіть одружився я не з власної охоти, — провадив він далі. — Ми з нею грали в одному фільмі, тоді й непомітно подружили. Разом за місто на знімання їздили, там і випивали на пікніках, брали напрокат автомашину й гасали автострадами. Коли кінознімання скінчилося, ми ще кілька разів з нею зустрічалися. І от усі навколо нас почали вважати, що ми — ідеальна пара і незабаром одружимося. Врешті-решт нас наче вихором підхопило — й ми побралися. Тобі, гадаю, важко зрозуміти, але наш кіносвіт справді дуже тісний. Це все одно, що жити в довгому одноповерховому бараку на передмісті. Будь-яка чутка в ньому поступово набирає реальної сили, як тільки шириться між людьми… Однак я таки любив свою дружину. Вона — щось найсправжнісіньке з того, що мені життя подарувало. Я збагнув це відразу, коли одружився. Я страшенне хотів зробити її своєю. Та не вдалося. Коли я сам пробую щось вибрати — воно від мене тікає. І жінки, і ролі… А от коли мені щось накидають, я роблю все якнайкраще. Але досить самому щось захотіти, як воно тікає, наче пісок між пальцями…

Я мовчав. Не мав що сказати.

— Однак це не означає, що я впадаю в розпач, — сказав він. — Просто я все ще люблю її. Раз по раз думаю: «От було чудово, якби я і вона кинули свою артистичну кар’єру і жили б разом у спокої та мирі!». Без модних апартаментів. Без «мазераті». Нічого нам не треба! Тільки достойну роботу й затишну оселю. І дітей. Після роботи разом з товаришами збиратися в якій-небудь забігайлівці — саке попити і на долю поскаржитися. Потім вертатися додому — і знати, що вона на мене чекає… Купити в кредит «сівік» або «субару». Загалом, жити, як усі нормальні люди. Зізнаюсь — саме такого життя я завжди прагнув. Тільки б вона була поряд… Та не судилося. Вона жадала зовсім іншого. Уся її рідня покладала всі надії тільки на неї. Її мати була типовою опікункою артистичної кар’єри дочки, батько — уособлення жадоби до грошей. Старший брат прилаштувався коло неї менеджером. Молодший постійно влипав в якісь історії, і для того, щоб його витягти звідти, були потрібні чималі гроші. Молодша сестра щойно починала здобувати популярність як співачка… Хіба з такої облоги можна було вибратися? До того ж, їй ще в дитинстві втовкмачили в голову свої сімейні погляди на життя. Надто довго жила вона в цьому світі в ролі слухняної дитини. І досі не позбулася цього придуманого амплуа. Вона — не те що ми з тобою. Реального світу зовсім не розуміє. І все-таки в неї прекрасна душа. Вона вабить чарівністю й чистотою. Повір, я її знаю… От біда, що не склалося в нас так, як хотілося. Слухай, а ти знаєш, минулого місяця я з нею переспав.

— З колишньою дружиною?

— Ага. Вважаєш, це ненормально?

— Та ні, так не вважаю.

— Сама сюди прийшла. Навіть не знаю чому. Спочатку зателефонувала і спитала, чи можна прийти в гості. Я відповів, що, звісно, можна. І, як давно колись, ми вдвох пили, розмовляли про се, про те, аж поки не опинилися разом у ліжку. Було так чудово! Вона сказала, що все ще любить мене. А я — що от було б добре, якби ми повторили все спочатку! Вона мовчала й тільки всміхалася. І тоді я їй розповів про звичайне сімейне життя. Як от недавно тобі. Вона все слухала та всміхалася.