Читати книгу - "Криничар"

кличе; тупив руки до розпашілої тварі. Руки пахли нею. Ноги несли вперед, а сам я лишався десь іззаду, мене направду тягнув непереборною силою той зарічний горб, ота дурман-вишня. А треба було бігти, бо мене чекала знакова дичка.

Дичка несвободи.

Як я й гадав, ніхто мене не похопився нагорі. Водосвятки вирували в замку до світання. Гонведам привезли ще й дівок з куплераю. А вина тої ночі було випито більше, ніж води. Хоча вода таки була добра. Що настуджена глибиною, а що чиста ‒ аж біла. Може, тому, що насподі залягав білий, як крейда, пісок.

«Це засвідка того, що в передні часи тут хлюпотіло море, ‒ розсудив Петро Солома. ‒ В річкових ковбанях теж можна напасти на такий пісок».

Роботи для Петра вже не було, а я ще залишався, бо про вихід із лазу змовчав. Того вимагав мій замисел. У майстровій коробиці з приладдям я знайшов те, що треба. Відтяв із мотка десять аршинів шнурка, прив'язав до залізка і в слушну хвилину метнув у баштове вікно. Нараз виглянула патлата голова, я змовницьки кивнув.

Біда була з напилком, що був завдовжки з долоню. Майже такими були й вічка ґрат. Якою б не була моя влучність, я міг не поцілити з першого разу. Напилок я обмотав промасленою биндою, настромив на нього дерев'яне руків'я. І для роботи зручно, і мені для кидка ‒ летітиме, як ніж. До затерплості рук ми вправлялися з такими самочинними ножиками в дитинстві! Жбурляли їх і в стовбури, і в щурів, і в птиць.

Я дочікувався пори перших сутінків, коли вартовий зачиняє знадвору віконниці. Як тільки він піде за довгою палицею, напилок має залетіти у вікно. На це я мав хвилину-дві часу.

Я свого дочекався. Все тяглося своєю чередою: зміна варти, в'язання пса, гонвед іде за ліхтарем та жердиною з гаком. Мій напилок кругом летить через двір і глухо вдаряється в прут решітки, падає під стіну. Я це передбачав, та мав ще півхвилини на другий кидок. Пружним скоком підлетів до вежі, потягнувся до напилка і… м'який чобіт притис мою руку до горбатого бруку. Я скоріше носом учув, ніж побачив, хто це. Пан Лойко! Не встиг підвести на нього очі, як гонвед іззаду вдарив мене в потилицю кольбою кріса. Я впав лицем на камінь. Крізь болісні памороки пробився рипучий голос: «Чи не казав я, що капітана Лойка можна обдурити лише раз. Та й ото, коли він сам схоче… Кличте сюди старшого сторожі!»

Невідомо, скільки часу мене морили в ямі. Якогось вечора я змігся на силі й потяг тіло до дверей. Попросив води. Звідти прохрипіли по-мадярськи: «Хочеш пити ‒ поможи собі. Там є порожня миса, ге-ге-ге…»

А вранці двері вискнули і впустили в затхлу темінь клин світла. На нього ступив пан Лойко, повнячи барліг пахощами матіоли. Ніч подарувала йому ще одну квітку від панії, він застромив її в нагрудну петлицю. Завидна вірність самому собі, своїй вдачі. Про це він і хотів наостанок сказати мені.

«Ну от, ‒ почав гидливо, ‒ ти вже не схожий ні на псаря, ні навіть на пса. Ти вже щось третє. Тепер і ти знатимеш, що світ поділяється на псарів, на псів і на сіру потолоч, яка їм скоряється і прислуговує. Правда, і поміж неї трапляються виродки, що повстають проти заведеного укладу. їх зацьковують, роздушують, переводять у темницях на плісень… Але ти не такий, ти ‒ сліпонароджене щеня. Таких витягають з-під суки і топлять. А ти втопився сам. Це присуд сліпоти. Знаєш що… Твоя помилка не в тому, що ти вчинив злочин, а в тому, що відхилив моє покровительство, зрадив мої сподівання… А міг вирости в доброго псаря, міг стати моєю правою рукою, моїм сином, зрештою…»

«Я не можу бути сином пса, бо я син змії», ‒ кволо встромив я.

Пан Лойко замахнувся шпіцрутеном, але тут же опустив його. Він ніколи не бив руками ні псів, ні людей. Він бив надійніше ‒ словом.

«Огризаєшся, слимаку, ну-ну… Я міг би зробити з тебе збуя-погибельника, одягнути в тюремне лахміття, облити лайном каторжан і пустити без охоронного риштунку Пси не впізнали б твого запаху, і голосу також, бо я залив би тобі рот воском… Вони спочатку відгризли б вуха, ніс та інше, що стирчить із тіла, далі відкушували б пальці і добралися б до кишок. Вони тягали б твої кишки по двору, а ти все це бачив би, бо молоде серце довго не вмирає. А собачу вдачу ти знаєш; знаєш, як, засмакувавши людського м'яса, пси обертаються у вовків… І це було б уже завтра, а позавтра тебе загребли б за живоплотом тюремного цвинтаря. Але цього я тобі не подарую. Ти вкусиш хліба тих, кому помагав. Будеш повільно всихати від недоїду і сліпнути від темряви; мозок твоїх костей холодитиме камінь, а мозок голови буде звурджуватися з відчаю і одинокості… Хоча ні, я загадаю тобі ще гіршу кару. Ти будеш заздрити псам і збуям, і навіть тим, хто гниє за сусідніми стінами… А тепер ‒ до пана генерала за розплатою. Ти ж свою роботу справно звершив, а плату так і не дістав».

Мене повели в нижній двір, там комендант провадив огляд гарнізону. Бесіда його була короткою: «Намістіть його, пане капітане, на свій розсуд. Це ж ваш виховець. І ‒ на припону, як сказного пса!»

І знову відвели мене на вершінь фортеці. Ми обходили челядників, що посипали дворик соломою, аби коні й вози не заважали своїм гримотом спочивати паніям і дітям.

«Соломко-Соломко, ‒ шептав я, ‒ моя невінчана солом'яна вдовице! Як багато я не встиг тобі повісти».

Та що могли тепер зарадити ці слова? Слова ‒ полова. Полова, що залишається по перетолоченій соломі. Над Паланком простягався, як надутий вітром плат, синій ясний день. І серце не корилося чорній гадці, що я вже ніколи не побачу свою богданну дівицю, не притулюся до її пругкого тіла, не почую її гойного сміху. Надія ‒ це сни тих, що не сплять, казав котрийсь із мудрих еллінів. Але тоді я цього ще не розумів.

Ми проминули колодязь, довкола якого вже юрмилися пралі і кметі, що розносили відра з водою по дворах. Приторочено було й довбане корито для напування вартових псів. Що ж, я своє діло зробив, хоча не встиг і рук помити тою водою. Буває й так.

Анфіладою зійшли ми