Читати книгу - "Три товариші"

до Пат, що мені здалося, ніби я захитався на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.

Спершись на стіну, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв. Я потрапив у щось таке, що мене пошматувало, зробило нерозумним і несправедливим, розхитало мене, розбило мені те, що я з великими труднощами довів до ладу. Тепер я був безпорадний, не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б ще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку.

Альфонс нічого не сказав, коли я з'явився до нього Кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився в свою газету. Я сів до столика і почав куняти. У пивничці нікого не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводив себе. Згадувалася кожна дрібниця. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Я ж бо просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові шуміла кров. Я лютував сам на себе, гіркота і безпорадність опанували мене. Так, тільки я, тільки я сам знищив усе.

Раптом щось тріснуло і потім забрязкотіло. Це я з усієї сили вдарив по столу чаркою і розтрощив її.

— Розважаєшся? — сказав Альфонс встаючи.

Він забрав мені з рук побите скло.

— Вибач, будь ласка. Це я не подумавши…

Він приніс вату і пластир.

— Іди до дівчат, так буде краще.

— Добре, — відповів я. — Та вже полегшало. Це тільки так — раптом розлютувався…

— Коли розлютуєшся, то треба розважитись, а не злоститись на всіх і на все.

— Слушно, — погодився я, — але на це ж треба мати силу.

— На це треба мати звичку. Я колись ото хотів був скрізь напролом іти… Та з роками це вщухло…

Він поставив на грамофоні пластинку «Молитва» з опери «Трубадур». Швидко надходив світанок.

Я пішов додому. Альфонс дав мені випити на прощання ще великий бокал «Фернет-Бранка». У мене від цього щось легенько закалатало в голові. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. Це мене доконало.

Повільно піднявшись по сходах, я почав шукати в кишені ключ. Коли оце в напівтемряві почув чийсь віддих. На верхній приступці сходів принишкло щось бліде, невиразне. Я ступив зо два кроки…

— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

— Здається, я трохи заснула…

— Так, але ж як ти сюди потрапила?

— У мене ж є твій ключ…

— Я не про це. Я питаю…

Сп'янілість моя розходилась, я бачив стоптані східці, облуплену стіну і сріблясте плаття та вузенькі блискучі черевички.

— Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

— Про це я й сама себе ввесь час питаю…

Вона встала й потягнулась, ніби те, що вона сиділа ось тут на сходах пізно вночі, було найприроднішою в світі річчю. Потім втягнула носом повітря…

— Як би тепер сказав Ленц: коньяк, ром, вишнева, абсент?…

— Ще й навіть «Фернет-Бранка», — признався я, нарешті усвідомлюючи як слід усе навколо. — Та нехай йому всячина! Пат, ти ж чудесна дівчина, а я… я ж мерзенний дурень!

Одним ривком я підхопив її на руки, відімкнув двері і поніс дівчину коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста чаплинка, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї спиртним духом. Я бачив, що вона дрижить, хоч і посміхається.

Я посадив її в крісло, ввімкнув світло, приніс ковдру.

— Якби ж я був здогадався, Пат… замість блукати та сидіти в пивницях, мені б треба було… ах, який же я нещасний йолоп… я ж від Альфонса подзвонив був до тебе, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… я ж думав, що ти не хочеш, бо ти ж не відповідала…

— Чого ж ти не повернувся, як одвіз мене додому?

— І сам не знаю…

— Краще б ти дав мені надалі ключа й від твоєї кімнати, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах…

Вона всміхалася, але губи її дрижали, і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер цей бравий, товариський тон…

— Пат, — швидко сказав я, зовсім спантеличений, — Пат, адже ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло у Орлова, зараз мерщій побіжу до нього, у цих росіян завше є чай, я зараз повернуся… — Я відчував, як гаряча хвиля поглинає мене всього. — Я тобі цього ніколи не забуду! — гукнув я їй від дверей і хутко пішов по коридору.

Орлов ще не лягав. Він сидів у кутку кімнати, де перед іконою божої матері горіла лампадка; очі його розчервонілися, на столі парував невеликий самовар.

— Пробачте, будь ласка, — звернувся я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звиклі до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки, цукор, насипав цілу тарілку печива.

— Охоче вам допоможу, — сказав він, — дозвольте дати вам… я й сам часто бував у подібній… декілька кофейних зернят… пожувати…

— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я охоче візьму зернята…

— Якщо вам ще буде щось потрібне, — сказав він з вишуканим благородством, — то, будь ласка, я ще деякий час не лягатиму, мені буде дуже приємно…

Кофейні зернята я розжував у коридорі. Вони затамували запах спиртного. Пат сиділа коло лампи і пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало те, що вона сиділа ось тут, уважно дивилась у своє маленьке люстерко і проводила пуховкою по скронях.

— Випий трошки чаю, — сказав я, — він ще зовсім гарячий.

Вона взяла чашку. Я дивився, як вона п'є.

— Чорт його знає, Пат, що зі мною сталося сьогодні ввечері…

— А я знаю, що це було, — відповіла вона.

— Знаєш? А я — ні.

— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

— Може й так, — погодився я. — Але ж не годиться й те, що я, відколи знаю тебе, все більше стаю дитиною…

— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумніший!

— Це, звичайно, теж аргумент… Але ти добре вмієш виручати з біди… Думаю, що тут збіг багатьох обставин.