Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

пополотнілі чоловіки ошелешено дивились на двері. Побоюючись, що його впізнають, бо з декотрими з них він учився разом в школі єзуїтів, Зеро випустив свинцеву чергу в стелю і закричав:

— Гвардія! Всі на землю!

Всі депутати кинулися на підлогу позаду пюпітрів, за винятком Пальяйса Дебайле, який розмовляв по телефону за столом президії і остовпів. Згодом вони самі мусили пояснити причину свого переляку: вони подумали, що Національна гвардія виступила проти Сомоси і прийшла їх розстріляти.

У східному крилі будівлі номер Один почув перші постріли тоді, коли його люди вже нейтралізували двох поліцейських на другому поверсі, і він направлявся углиб коридору, де було міністерство внутрішніх справ. На відміну від загонів Зеро, загони номера Один сформували бойовий порядок і по дорозі спинялись для виконання визначених завдань. Третій загін, яким командував номер Три, штовхнув двері міністерства внутрішніх справ в ту мить, коли будівлею розляглася свинцева черга Зеро. В приймальні міністерства вони натрапили на капітана і лейтенанта Національної гвардії, охоронців міністра, які, почувши постріли, притьмом вибігли. Загін номера Три не дав їм часу вистрілити. Відтак штовхнули двері вглибині коридору й опинилися в прохолодному кабінеті з м’якою оббивкою стін і побачили за столом чоловіка років п’ятдесяти двох, дуже високого і трохи зблідлого, який підняв руки, хоча ніхто йому цього не наказував. То був агроном Хосе Антоніо Мора, міністр внутрішніх справ і наступник Сомоси за призначенням конгресу. Він капітулював, не знаючи перед ким, хоча й носив при поясі пістолет Бравнінґ, а в кишенях — чотири набиті обойми. А тим часом номер Один дійшов до задніх дверей Блакитної зали, перестрибуючи через купи розпростертих на підлозі чоловіків і жінок. Те саме випало й номеру Два, яка в той момент увійшла через скляні двері, ведучи здибаних в барі депутатів з піднятими руками. Лише за якусь мить вони усвідомили, що зала видалась їм безлюдною, бо депутати лежали на землі позаду пюпітрів.

У ту мить ззовні почулася коротка перестрілка. Зеро знову вийшов із зали і побачив патруль Національної гвардії під орудою капітана, який від головного входу в будівлю стріляв по партизанах, розставлених перед Блакитною залою. Зеро кинув у нього осколкову гранату і поклав штурмові край. Бездонна тиша запала всередині велетенської будівлі, зачиненої товстими сталевими ланцюгами, де не менше двох з половиною тисяч людей, лежачи долілиць, питали себе, що їх чекає. Вся операція, як і передбачалося, тривала рівно три хвилини.

Вступають єпископи

Анастасіо Сомоса Дебайле, четвертий з династії, яка гнобила Нікарагуа понад сорок років, дізнався новину в той момент, коли сідав обідати в прохолодних сутеренах своєї приватної фортеці. Його негайною реакцією було віддати наказ стріляти не розбираючи по Національному палацу.

Так і зробили. Однак патрулі Національної гвардії не могли наблизитись, бо сандіністські загони, як і передбачалося, з усіх чотирьох боків відкидали їх інтенсивним вогнем з вікон. Чверть години літав вертоліт, стріляючи шрапнеллю по вікнах, і врешті поранив одного партизана в ногу, то був номер Шістдесят два.

Через двадцять хвилин після того, як було віддано наказ про облогу, Сомоса отримав перший прямий телефонний дзвінок зсередини Національного палацу. То був його кузен Пальяйс Дебайле, який передав йому перше послання від СФНВ: або вогонь зупинять, або вони почнуть страчувати заручників, одного кожні дві години, доки не буде прийнято рішення обговорити умови. Відтак Сомоса наказав призупинити облогу.

Невдовзі ще один дзвінок від Пальяйса Дебайле поінформував Сомосу, що СФНВ яко посередників пропонує трьох нікарагуанських єпископів: його преосвященство Міґеля Обандо Браво, архієпископа Манагуа, який вже виступав посередником під час нападу на свято прибічників Сомоси в 1974 році; його преосвященство Мануеля Саласара-і-Еспіносу, єпископа Леону; і його преосвященство Леовіхільдо Лопеса Фіторія, єпископа Ґранади. Усі три випадком були в Манагуа, на спеціальній зустрічі. Сомоса прийняв цю пропозицію.

Згодом, також на вимогу сандіністів, до єпископів долучилися посли Коста-Ріки і Панами. Сандіністи, зі свого боку, важку ношу ведення переговорів довірили стійкості і здоровому глузду номера Два. Її першим завданням, яке вона виконала о другій сорок п’ять дня, було передати єпископам перелік умов: негайне звільнення політичних в’язнів, список яких додавався, широкий розголос воєнних зведень і розгорнутої політичної заяви, відведення гвардійців на триста метрів від Національного палацу, негайне схвалення петицій страйкуючих працівників лікарняної профспілки, десять мільйонів доларів і гарантії того, що диверсійна група і звільнені в’язні поїдуть в Панаму. Тож перемовини почалися ще у вівторок, тривали усю ніч і в середу, близько шостої вечора, досягли кульмінації. За цей час переговорники п’ять разів побували в Національному палаці (одного разу — о третій ранку середи) і насправді у перші двадцять чотири години здавалося, що угода не намітиться.

Вимога про те, аби по радіо зачитали усі воєнні зведення і розгорнуте політичне комюніке, що його СФНВ приготував заздалегідь, для Сомоси виявилась неприйнятною. Однак інша була неможливою: звільнення всіх в’язнів, які були у списку. Насправді у той список, цілком умисно, були включені двадцять в’язнів-сандіністів, які, без сумніву, загинули в тюрмах, ставши жертвами тортур і страт без суду і слідства, але влада відмовлялась це визнавати.

Зухвалість Сомоси

Сомоса відправив у Національний палац три відповіді, бездоганно надруковані на електричній машинці, але усі були без підпису і написані у неформальному стилі з купою хитрих двозначностей. Він не висунув контрпропозиції, тільки намагався ухилитися від умов партизанів. Вже з першого послання було очевидно, що він намагається виграти час, переконаний, що двадцять п’ять юнаків будуть нездатні довго утримувати в заручниках понад дві з половиною тисячі людей, знеможені голодом, безсонням і тривогою. Тому його перша відповідь, яку він дав о дев’ятій вечора у вівторок, була зухвалістю небожителя, що просив двадцять чотири години на роздуми.

Проте в своєму другому посланні, о пів на дев’яту ранку середи, він перемінив зарозумілість на погрози, але почав приймати умови. Причина була проста: переговорники о третій ранку обійшли Національний палац і упевнилися, що Сомоса помиляється в своїх розрахунках. Партизани з власної ініціативи евакуювали небагатьох вагітних жінок і дітей, через «Червоний хрест» передали військовим поранених і загиблих, і всередині панував лад і спокій. На першому поверсі, де в кабінетах перебували дрібні службовці, багато хто мирно спав у кріслах і на столах, інші