Читати книгу - "Марія Стюарт"

на біль у боку, цілими днями лежить у ліжку і уникає всяких розваг. Лише короткий час витримує Марія Стюарт у Голіруді, цілі тижні вона живе в далеких оселях та інших замках, але ніде не зупиняється надовго, страхітливий неспокій жене її далі й далі. Здається, ніби в ній діє якась руйнівна стихія, ніби вона зі страшною напругою та цікавістю прислухається до болю, який нуртує в ній; щось нове, щось інше зародилося в ній, щось вороже й лихе набирає влади над її загалом дуже світлою душею. Одного разу Марія Стюарт приголомшила французького посла, бо лежала на ліжку й гірко ридала; старий досвідчений чоловік не повірив, коли присоромлена жінка стала поспіхом розповідати, мовляв, саме біль у лівому боці довів її до сліз. Посол одразу збагнув, що йдеться про страждання душі, а не тіла, страждання не королеви, а нещасної жінки. «Королева почувається недобре, — повідомляє він у Париж, — але я думаю, що справжня причина її хвороби полягає в глибокому болі, який неможливо забути. Вона всякчас повторює: “Я б хотіла вмерти”».

Морей, Мейтленд і лорди теж помічають, як спохмурніла володарка. Проте, краще обізнані з війною, ніж із психологією, вони бачать лише грубий, зовнішній, відчутний привід для душевного розчарування. «Їй нестерпно, — пише Мейт­ленд, — що він — її чоловік і вона не знає ніякого виходу, щоб спекатися його». Проте Дю Крок, старий, досвідчений чоловік, бачив краще, пишучи про «глибокий біль, який неможливо забути». Інша, внутрішня і невидна душевна рана мучить нещасливу жінку. Біль, який неможливо забути, був такий, що вона забула себе, себе і свою честь, закони і звичаї, такий, що пристрасть, немов хижий звір, раптом напала на неї з пітьми і розшматувала її тіло аж до нутрощів, незмірна, невгамовна, невситима пристрасть, що почалась як злочин і не могла по-іншому дійти краю, як через щоразу нові злочини. І тепер Марія Стюарт бореться, злякавшись сама себе, засоромившись, тепер вона мучить себе, щоб приховати страш­ну таємницю, і все-таки відчуває і знає, що її годі приховати, годі замовчати. Воля, могутніша за її свідоме воління, вже панує над нею, жінка належить уже не собі, а, безпомічна й безпорадна, могутній, безумній пристрасті.

Розділ 11. Трагедія пристрасті
1566—1567 роки

Любовна пристрасть Марії Стюарт до Босвелла належить до тих, які найгідніші згадки в історії, бо пристрасті античної доби, про які вже складено прислів’я, навряд чи перевершують її несамовитістю і силою. Як раптовий омах вогню, здіймається вона вгору аж до пурпурових зон екстазу, а її шалений жар розлітається аж до чорних, як ніч, вершин злочину. Коли душевні стани сягають такої надмірності, було б наївно вимірюва­ти їх відповідно до логіки та розуму, бо сутність неприборкува­них інстинктів завжди полягає в тому, що вони виявляються всупереч розуму. Пристрасті, як і хвороби, не можна ані звинувачувати, ані вибачати, їх можна тільки описувати з тим завжди новим подивом, до якого домішується легенький страх перед правічною силою стихійного, що інколи в природі, інколи в людині проривається, наче буря. Пристрасті такого високого ступеня завжди не тільки підпорядковують волю людини, яку опановують, бо з усіма своїми виявами та наслідками вже не належать до сфери її усвідомленого життя, а відбуваються немов понад нею і перебувають по той бік її відповідальності. Прагнення морально судити людину, цілковито опановану пристрастю, — не менше безглуздя, ніж намагання притягти до відповідальності бурю або викликати до суду вулкан. Тож і Марію Стюарт у стані душевно-чуттєвої залежності навряд чи можна вважати відповідальною за свої дії, бо її нерозумні вчинки протягом того періоду цілковито виходять за межі її загалом нормального й радше поміркованого способу життя; все було скоєне під впливом одурманених почуттів без її волі й навіть усупереч їй. Із заплющеними очима, глухими вухами вона йде, мов сновида, приваблена магнетичною силою, шляхом згуби і злочину. Жодна порада не може дійти до неї, жоден крик не здатний пробудити її, і тільки тоді, коли внутрішній вогонь у її крові пожер сам себе, вона прокинулася, але вже згоріла і зруйнована. Той, хто проходив коли-небудь крізь такий жар, спалює своє життя.

Адже в однієї людини така надмірна пристрасть ніколи не повторюється вдруге. Немов вибух, що знищує увесь запас вибухівки, такий прорив завжди й навіки споживає внутрішній запас почуттів. У Марії Стюарт білий жар екстазу тривав навряд чи довше півроку. Але за цей короткий час її душа піднеслася і напружилася до такої вогненності, що згодом могла бути лише тінню того надміру буйного полум’я. Як і деякі поети (Рембо) та композитори (Масканьї), що в одному геніальному творі цілковито віддають себе, а потім, зужиті, безсило опадають, є жінки, що в одному-однісінькому нападі пристрасті одразу витрачають усі свої можливості кохати замість ощадливо розподіляти їх на роки, як чинять розміряні, міщанські натури. Немов своєрідним екстрактом, вони насолоджуються в спресованому вигляді всім коханням свого життя; такі жінки, генії самомарнування, шугнувши вниз, кидаються в найдальші глибини пристрасті, де вже немає порятунку і звідки ніхто не повертається. Марію Стюарт завжди можна вважати за довершений приклад такого кохання, яке, оскільки не боїться ані небезпеки, ані смерті, справді можна назвати героїчним; вона лише раз пережила таку пристрасть, зате до повного виснаження почуттів: аж до саморуйнування і самознищення.

На перший погляд може видатися дивним, що така стихійна пристрасть, як кохання Марії Стюарт до Босвелла, настала так швидко після її попередньої закоханості в Дарнлі. І все-таки тільки такий розвиток суто логічний і природний. Бо, як і будь-якого іншого великого мистецтва, кохання навчаються, пробують його і набувають досвіду в ньому. Ніколи або майже ніколи — як і в мистецтві — перша спроба не дає цілком довершеного результату: відвіку слушний закон психології полягає в тому, що найпалкіша пристрасть майже завжди передбачає як підготовчий етап якусь попередню й меншу, і Шекспір, найкращий знавець людської душі, чудово відобразив цей закон у своїй творчості. Мабуть, найгеніальніший момент його безсмертної трагедії кохання полягає в тому, що він (на відміну від