Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хто входить — не сумуй.
Хто виходить — не ликуй.
Чи мав я чого радіти, що вийшов на волю з Лубянки і вертаюсь назад до Львова? Роздумуючи над тим усім, що я пережив і бачив та чув за час майже 20-місячного мого побуту в большевицьких тюрмах, я дійшов до переконання, що своє звільнення завдячую остаточно якимсь особливим обставинам. Я догадувався, що крім мене звільнили ще мабуть президента д-ра Костя Левицького, бо про нього питали мене теж багато в останніх місяцях і тижнях, і я завжди твердив те саме, що про себе: що д-р К. Левицький діяв усе життя проти Польщі, а не проти Совєтського Союзу. Не знав я, але догадувався, що в нашому краю большевики заарештували багато українців. Тож коли вони звільняють тепер мене, д-ра Костя Левицького і ще може кого зі старших, то чи не думають вони цими звільненнями показати українцям у краю, що вони, мовляв, не такі вже страшні, коли декого. з відомих громадян звільняють? Чи не гадають вони нашим звільненням з’єднати собі деякі українські кола?
Я знав певно одно і щодо цього не було в мене ніякого сумніву: що як довго НКВД має свою централю в Москві і звідти керує життям цілого Совєтського Союзу та всіх його народів, маючи під своєю всесильною владою і повного контролею буквально все, так довго про ніяку вільну Україну не може бути мови. Я знав, що всяка орієнтація на Москву — це смерть. На все життя я закарбував собі афоризм, що його я почув раз від одного співвязня зпоміж т. зв. нацменів (національних меншин) :
Кто в Маскву ідьот,
Голову нєсьот…
І скільки їх було, тих синів різних-прерізних народів, що йшли в Москву, і там залишали свої голови! І скільки синів українського народу склало марно свої голови в тій Богом проклятій Москві! Про одного такого, Ф. Палащука-Конара, вихованка української гімназії в Рогатині, потім Українського Січового Стрільця, що після закріплення большевицької революції грав велику ролю у видавничім секторі в Харкові, а вкінці, як один з директорів Держ-видаву (Державного Видавництва) в Москві, почув я дещо і в Лубянці. І його, як тисячі інших українців, заарештували в часах Єжовщини (чи може ще раніше) і мучили там довгими місяцями, поки не заломився та не підписав сам на себе смертного присуду, признавшися, що був… польським шпіоном. (Хто з тих, що знали Палащука, міг би в це повірити?). І його туземну мандрівку припинила в підвалах Лубянки — куля в потилицю.
Вертаючись тепер назад до Львова, я був озброєний усяким знанням про СССР, саму назву якого, себто згадані чотири букви, вязні розшифровували дуже влучно так: СССР — це країна суму, страждань, смерти, руїни. Я вивчив добре теж 6 заповідей Сталіна: 1. Не думай. 2. Коли ж подумав — не говори» 3. Коли ж сказав — не пиши. 4. Коли ж написав не друкуй. 5. Коли ж видрукував — не підписуй. 6. Коли ж підписав — відклич! Що могло мені краще змалювати життя-буття підсовєтського раба, як ці «заповіді»! І в якій ще іншій країні світу народня мудрість могла видумати таку характеристичну приповідку: Найбільший ворог людини — це її язик!
Ні, дійсність у т. зв. Союзі Соціалістичних Совєтських Республік справді багатша від найбільш неправдоподібної вигадки. Не дурно я почув раз від співвязня-грузина такі слова: Брате, СССР — це один кошмар. Ви там — як оповідаєте — боролися з поляками, бо вони вас гнобили. А поляки боролися з німцями, а чехи зі словаками, а хорвати з сербами. Та всі ви не знали, яке пекло несе з собою большевизм. А тут стали б міліони без вагання чорно-, жовто- чи червоно-шкірими, щоб тільки вирватися з царства Сталіна…
З другого боку, я вірив, що в моїй справі діє палець Божий. Мені здавалося, що мене вимолила з другого світу моя покійна мати, яка вчила мене не тільки щиро молитись, але й любити Бога цілим серцем і цілою душею, а ближнього, як самого себе.
Я пригадував собі ще інші, дуже влучні приповідки, що їх оповідали мені нераз довірочно співвязні:
Серп і молот — нужда й голод…
Як став Сталін на престолі,
Стали люди босі й голі.
Встань же, Ленін, подивися,
Як колгоспи зажилися:
Клуня боком, поле током,
Ще й кобила з одним оком…
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком,
Ще й на хаті один куль.
А податком обіклали
Тай говорять, що куркуль.
Трактор оре, земля сохне,
Хто в колгоспі, той подохне.
Гречку, просо та овес
Забирає МТС.
Жито і пшеницю
Посилають за границю
А посліди і бурян —
Для робочих і селян.
Соловки, Соловки —
Далека дорога;
Серце ниє, в грудях біль,
На душі тривога…
А в російській мові:
Жіть у нас вєсьоло, да кушать нічево…
І другий варіянт:
Жіть стало вєсьоло,
Жіть стало вєсєлєй:
Што стоїло трі рубля,
Тепер стоїт сто рублей…
І багато інших подібних.
І хоч я мав причину до радости, бо ж їхав вільно до Львова, то тої радости в мене не було. Я знав, що мене чекають важкі часи, але, як все, сказав собі: Хай діється воля Божа! Коли Боже Провидіння вирвало мене з Лубянки, то не залишить мене без опіки й помочі і надальше.
* * *На другий день раненько наш поїзд спинився на прикордонній стадії Конотоп, що лежить, як і саме місто тої назви, на території Української Соціялістичної Совєтської Республіки. На стадії були написи в двох мовах: російській та українській. Мені пригадалося з історії, що під укріпленим містом Конотопом у Чернигівщині москалі облягали 1659 р. гетьмана Виговського, який здобув тоді над ними високу перемогу, про що очевидно мовчать у всіх підсовєтських підручниках історії. Тут подорожні кинулись до буфету, де можна було дістати дещо з’їсти, між ін. ложку теплої каші і бараболі з кусочком мяса. Виголоднілий до-краю, бо не дістав на дорогу навіть кусочка хліба, я з’їв теж таку порцію і мусів спішитись до поїзду, хоч був би з’їв легко ще кілька таких порцій. Але зупинка в Конотопі тривала коротко.
Коло полудня
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.