Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » 595 днів совєтським вязнем

Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:
прибув наш поїзд на велику стадію в Києві, що мала теж написи в мовах російській та українській. Я залишив свій клуночок під опікою сестри-жалібниці і вибрався до міста, бо поїзд мав чекати в Києві майже 6 годин. Ще в дорозі я рішив при помочі бюра розшуків, яке працює по всіх великих залізничих стаціях, відшукати двох своїх добрих приятелів-галичан, що залишились були в Києві ще з 1918 р. і — як я думав — жили там і тепер. Я виповнив відповідні формулярі, але що не знав ні вулиці ні числа домів, у яких вони мали мешкати, то по двох годинах мені сказано в тому бюрі на стації, що бажаних адрес без ближчих даних про тих людей вони знайти не можуть. Згадую про це тому, бо напр. у Відні ви могли впродовж нецілої години дістати на зал. двірці чию завгодно адресу, як тільки подали імя та прізвище дотичної особи, що жила у Відні.

Після того я сів до трамваю і переїхався містом аж до Хрещатика. По дорозі я оглядав з трамваю вулиці й будинки української столиці і старався запамятати собі все цікавіше, що впадало мені в очі. В одному місці я висів і зайшов до молочарні, де випив з дві літри молока і з’їв цілий бохонець білого хліба, щоб заспокоїти свій голод. Потім переходив я Хрещатиком і, побачивши в одному місці під муром на хіднику вагу, рішив зважитись. Показалося, що за час мого побуту в тюрмі я втратив 24 кілограми на вазі, бо перед арештуванням у Львові я важив 92 кг., а тепер 68 кг.

З черги я став оглядати місто і порівнювати з тим, що я бачив у Києві в січні 1919 р. за часів Директорії (до свого побуту в Києві я в слідстві взагалі не признавався). Тоді, за Директорії, зміняли саме всі написи на крамницях та установах з мови російської на українську. Тепер я бачив уже всюди українські написи, за вийнятком всесоюзних установ, де написи були тільки в російській мові. Бачив я теж Оперний Театр, в якому відбувалася в другій половині січня 1919 р. сесія Трудового Конгресу, що в ній брало участь і кількадесять делеґатів-послів з Галичини й Буковини. Бачив я університет і памятник Шевченка, бачив російський драматичний театр ім. Лесі Українки, оглядав мури (останки) Золотих Воріт, Софійський собор з площею і памятником Хмельницького та багато інших дорогих серцю кожного українця памяток. Вкінці зайшов на т. зв. Володимирську гірку і, сівши біля памятника св. Володимира, приглядався чудовій панорамі на Дніпро та на обидва його береги.

Що мене тепер найбільше вразило і заболіло, то те, що, не зважаючи на українські написи на установах та крамницях, на кожному кроці, з уст старших та з уст молоді, я чув російську мову, тоді коли двадцятьдва роки передтим, за Директорії, можна було почути українську мову куди частіше. Також друковані оголошення комсомолу і всіх спортових товариств у Києві про їхні змагання та інші виступи вичитував я на мурах міста та на окремих таблицях тільки в російській мові. Отже за такий розмірно недовгий час совєтська влада довела до того, що в столиці України широкі кола українського населення і навіть українська шкільна молодь вживали куди більше мови російської, як своєї рідної. Було ясно, що це було і безпечніше, і практичніше. Інакше цього я не міг собі пояснити.

З невеселими думками вернувся я з міста до поїзду, що за яку годину рушив у напрямі Львова. Я знову думяк багато про те, чи її у Львові йде така русифікація українців, яку я бачив у Києві. В поїзді їхало ще більше військових, пограничників та енкаведистів до «праці» на західно-українських землях, як з Москви. Деякі з них оповідали по дорозі про опір українського населення проти колективізації, що її форсувала в нашому краю нова влада саме при помочі отих людей в уніформах. Вони покпивали собі із західно-українських селян, які працювали на таких дрібних кусниках землі, а не хотіли, мовляв, погодитись на єдину доцільну розвязку земельної справи, себто на колгоспи, та на поправу свого положення.

В поїзді провів я ще одну ніч і 15. травня 1941 р. вдосвіта ми переїхали старий кордон на Збручі, що відділював Галичину від УССР. Була гарна весна, всюди було повно зелені. В Тернополі і по деяких інших стаціях по дорозі до Львова можна було купити від наших селянок варені яйця та якісь бублики, з чого подорожні користали масово, бо за Збручем такого добра не було зовсім видно. Ми оглядали теж в різних місцях будову другого залізничого тору, рівнобіжного до сталого, що його з величезним накладом праці та ще з більшим поспіхом старалася збудувати совєтська влада. Тисячі винужденілих селян з різних сумежних повітів Галичини копали землю, возили її фірами й тачками та робили високий насип під другий тор. Були між ними і селяни з волинських повітів, що можна було пізнати по їх однокінних візках з питомим для них каблуком для коня. Про те, щоб до копання й воження таких мас землі та роблення такого широкого й високого насипу вживати відповідних машин, як це бувало в Німеччині та інших державах, не кажучи вже про Америку чи Канаду, не було мови. Мучились люди, мучились і звірята.

Коло 3-ьої години пополудні вїхав наш поїзд з шумом на головний дворець у Львові. Я побачив два великі написи: Львов і Львів, але перший впав мені в око напис: Львов.

Це був 595-ий день з часу мого заарештування в тому ж Львові.

Додаток
Сеньйор українських політиків большевицьким в’язнем

/Спогади Костя Левицького, поміщені у збірнику Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками»/

Ось спогади з большевицької тюрми св. пам. Костя Левицького, одної з провідних постатей довоєнної Галичини, що довгі роки очолював українську політику в Австрії і згодом був головою уряду західньоукраїнської Народної Республіки. Покійний сенатор галицьких політиків належав до тих вийняткових щасливців, що, запроторені большевиками в глибину Росії, повернулися до Львова перед совєтсько-німецькою війною. Нижчеподана розповідь д-ра Костя Левицького про його арешт і сидіння в московській тюрмі була списана в його канцелярії у вересні 1941. р. Кілька тижнів пізніше, 12. листопада 1941. р., д-р Кость Левицький помер у Львові.

Ті, що знали д-ра Костя Левицького особисто, зможуть пізнати в його оповіданні багато рис його характеру: старий юрист, що думає

1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "595 днів совєтським вязнем"