Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

мучився, але помалу в моїй душі знову зажевріла надія. Я згадав слова Гадж-Єви, сказані минулої ночі. Невже вона сміялася наді мною? Але ж вона тоді була при тямі, це не гра її хворобливої фантазії, не спогад про минуле, не давно забутий епізод. Ні-ні, її розповідь не була вигадкою, її думки не були маренням, її слова не були насмішкою.

Ох любо ж було сподіватися на це! Та на зміну цим заспокійливим думкам нахлинули інші, що миттю відганяли їх і заступали, як хмари заступають сонце. Я згадував недбало кинуті фрази: «Він домігся успіху!», «Вона його кохана!», «Поза сумнівом!». Ці слова були для мене гірші за смерть.

Я жадав правди і ясності – ніщо так не мучить, як невідомість. Я хотів дізнатися відверту правду, з’ясувати все, що сталося з Маюмі, і переконатися, що її минуле було ганьбою, а майбутнє – хаосом безмежного відчаю.

Я волів довідатися правду і з нетерпінням чекав приходу Гадж-Єви. Я не знав, чого хотіла від мене ця божевільна жінка. Думав, що мова йтиме про бранця. Від полудня я геть забув про нього.

Божевільна королева бувала скрізь, знала всіх. Вона повинна знати і розуміти все, що сталося. Вона теж колись пережила прикрощі зради. Я пішов до того місця, де ми зустрілися з нею минулої ночі. Між пальмами звивалася стежка – найкоротша дорога до тінистого берега озера. Я вийшов до розлогого дуба. Гадж-Єва вже була там. Яскраві промені місяця, пробиваючись крізь листя, освітлювали її величну постать. А змії, що звивалися навколо її шиї й пояса, виблискували своєю металевою лускою, наче коштовне каміння.

– А, маленький міко, ти прийшов? Мій хоробрий міко! Де ж були твої очі і твоя рука? Чому ти не вбив цього негідника?

За оленем в час нічний Йшов зі стрільном звіробій, Боягуз, а не герой! Раптом з нетрів вийшов вовк, Злий, худий, голодний вовк, Скалить зуби страшний вовк! Затремтів наш звіробій, Ну а вовк без зайвих слів Стриб в кущі – шукай вітрів! І тепер він здоровий!

Ха-ха-ха! Хіба це не так, мій хоробрий міко?

– Ні, Єво, не страх завадив мені. Та й вовкові не вдалося втекти неушкодженим.

– Ти поранив його в лапу! Але ж він залиже свою рану і знову буде сильний, як і раніше. Недобре! Тобі треба було вбити його, інакше, мій милий міко, він нацькує на тебе цілу зграю вовків!

– Що ж удієш! Значить, мені не щастить!

– Ні, молодий міко, ти повинен бути щасливим, ти будеш щасливий, друже семінолів! Почекай, і ти побачиш…

– Що я побачу?

– Терпіння, дитя! Сьогодні вночі під цим деревом ти побачиш красу, ти оціниш принадність, і, можливо, Гадж-Єва помститься!

Останні слова вона вимовила урочисто і гнівно.

Я не міг збагнути, на кого вона гнівалась і кому хотіла помститися.

– Його син… – продовжувала оглашенна, розмовляючи сама з собою. – Це, мабуть, його очі, його волосся, його риси, його хода, його ім’я – його син і її. О, Гадж-Єва помститься!

Кому вона погрожує? Я підійшов до неї і запитав.

– Добра Єво, про кого ти говориш?

Почувши мій голос, вона здригнулася і глянула на мене відсутнім поглядом, а потім затягнула свою стару пісню:

– На згубу собі блідолицого я покохала. Так, так, так! Навіщо із ним я у лісі стояла? Так, так, так!

Гадж-Єва раптом обірвала пісню, – здавалося, до неї знову повернулася свідомість, і вона спробувала дати розумну відповідь на моє запитання:

– Про кого, молодий міко? Про нього… про красеня… про зло! Це злий дух! Дивись, він іде… Бачиш його відображення у воді? Швидше лізь нагору, сховайся в листі, так само як учора, і чекай, поки Єва повернеться. Слухай так, щоб усе почути, і дивися так, щоб усе побачити. Але життям тебе заклинаю: не ворушись, поки не подам знак. Угору, вгору, хутко!

Підштовхнувши мене до дуба, божевільна, як і минулої ночі, зникла в тіні дерев. Не гаючи часу, я видерся на дуб і став мовчки чекати.

Тінь стала коротшою, але мені вдалося роздивитися, що це був чоловік. Потім тінь зникла. Ще мить – і над водою показалася друга тінь. Вона рухалася по пагорбу, наче слідуючи за першою, хоча, здається, ці люди прийшли не разом. Я розгледів і другу тінь. Це була молода струнка жінка з невимушеною ходою, з вільними рухами. Невже це Гадж-Єва? Можливо, вона пройшла крізь зарості пальм і тепер поверталася, слідуючи за чоловіком?

Так мені спершу здалося, але невдовзі я переконався, що помилився. Чоловік підійшов до дерева, і місячне світло осяяло його риси. Я впізнав ад’ютанта. Він зупинився, вийняв годинник, підняв циферблат до світла і поглянув, котра година. Але я вже не звертав на нього уваги – під срібними променями місяця з’явилася інша постать, оманлива і сліпуча, як сам місяць. Вона мала обличчя, яке здавалося мені найкрасивішим на світі, – обличчя Маюмі!

Розділ XLIV
Все стало на свої місця

То он про які тіні говорила Гадж-Єва! Це були чорні тіні, що лежали на моєму серці!

О божевільна королева мікосукі, невже я заслужив ці тортури? І ти теж стала моїм ворогом! І навряд чи для найзапеклішого ворога ти могла вигадати страшніші муки!

Маюмі стояла біла свого коханого, зваблена зі своїм звабником. У мене не залишалося сумнівів, що це вони. Місячне світло осявало обох, але це вже було не м’яке сріблясте світло, а палаюче, нахабне і яскраво-червоне. Можливо, мені це тільки здалося? Можливо, це фантазія, породжена моїм хворим мозком? Я був певен, що вони заздалегідь домовилися про побачення. Та й як можна було думати інакше? Ні він, ні вона не висловили ані найменшого подиву. Вони зустрілися так, неначе змовилися про це, наче й раніше часто зустрічалися.

Очевидно, вони чекали один одного. В їх зустрічі не було нічого незвичайного.

Я переживав жахливі хвилини. Якщо зібрати воєдино всі страждання, які можуть випасти на долю людини за ціле життя, і відчути їх за одну мить – то це було б не так важко. Кров наче обпікала моє серце. Я відчував такий страшний біль, що ледь стримувався, щоб не застогнати. Але зміг опанувати себе і, ухопившись за гілки, застиг на своєму місці, зважившись дізнатися все до кінця. Це була щаслива думка: якби я тепер дав волю своїм нервам і нерозважливо спробував мстити, то, ймовірно, справа закінчилася б для мене дуже сумно.

Терпіння виявилося моїм ангелом-охоронцем, і розв’язка була зовсім інша. Я завмер на своїй гілці і не дихав. Що вони скажуть? Що