Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

щось, що їй не підкоряється? Адже повна покірність усього і є та умова, яка робить цю кімнату — її кімнатою, цей світ — її одноосібним світом. Єдиноначальність і є умова її гармонії. Нею опанувало дивне почуття влади над усім, над кожною річчю, кожною істотою, які знаходилися в межах її держави. І щоб довести собі цю владу, їй дуже захотілося зараз же, не відкладаючи ні хвилини, переставити всі меблі в квартирі. Але вона стримала себе — повернулася назад у кімнату Торвіга, з мотузкою для білизни в руках. І тут сталося те, чого вона чекала довгі роки — чого бажала всією душею, сама цього не усвідомлюючи: Торвіг злякався! Чого? — її руху, її блискучих очей, несподіваного пожвавлення. Її нездорового рум’янцю на щоках. Він зрозумів, що зараз відбудеться щось страшне, щось несхоже на те, що робили з ним досі.

— На коліна! — вона сміялася: нарешті він її, його немає в собі. Вона не самотня, з ним! Страх, який він відчув по відношенню до неї, — зв’язав їх! Нехай хоча б страх. Але від нього до любові — дуже близько, дуже. Вона не одна.

— Будеш слухати маму, негіднику?! — Домініка роздягла його нижче пояса і занесла руку з мотузкою над голим тілом, міцно затиснувши голову сина між ніг.

Торвіг мовчав, але вона відчувала, що він вже інший — він вже майже її, майже. Ще крок — ще останнє зусилля. І вона, розмахнувшись, вдарила його по голому заду, ще і ще — відчуваючи, що цього разу Торвіг підкошений, він не піде в себе, не замкнеться, а вийде до неї, треба тільки чим дошкульніше вдарити, якомога соковитіше впаяти мотузку в його голу полку. Ціною будь-яких зусиль — але цього разу вона зламає його волю, вона вже занадто далеко зайшла, відступати нікуди: зараз або ніколи.

Після першого ж удару Торвіг заскавучав не своїм голосом — це не було схоже на смачні шльопанці долонею. Це було занадто боляче, надто неприємно. І мати не була схожа на боязку слугу, яка, б’ючи, чекає на його милість. Вперше мати була страшна — всемогутня: вперше він відчув, що знаходиться в чиїхось потужних руках, які, якщо захочуть, позбавлять його життя — найдорожчого. Якимось чином маленький мозок зрозумів, що жінка, яка його била, здатна в цю хвилину на все, вона не грала, як раніше. Вона насправді була готова відстояти те, що їй життєво необхідно. І перед цією силою ненапускного напору — знітився Торвіг: він почав поважати матір саме в ту мить, коли вона здатна була його знищити, стерти з лиця землі. Він зрозумів, що вона — зараз, сьогодні — сильніша, він зрозумів нарешті, що є своя принадність у слабкості. Без слів він збагнув свою нову сутність і заридав, звиваючись під батогом, цілуючи материнські ноги, благаючи: не бий, не бий! Але його благання, його покірність лише додали їй нових сил: тепер їй треба було до глибини екстазу пізнати його залежність, його відданість, його слабкість. Все кричало в ній: він мій, мій, я це довела — він мій!

— Мамочко, мамочко, не бий мене, хороша, не бий мене!

Величезна, що зводила з розуму, жалість до нього на мить приводила її до тями, але вона тут же витісняла її зі свідомості — за все життя він не сказав їй таких слів — «мила», «хороша», та ще з такою силою почуття — нехай і відчаю, безвиході. А хіба може бути сильним почуття, що не містить у собі безвиході? Попка Торвіга все більше нагадувала червоне місиво, роздуті борозни все більше зливалися, розпухаючи вшир, — поки під час одного з ударів не бризнула кров і Торвіг не закричав щосили:

— Я люблю тебе, мамо! — і відразу знепритомнів.

Домініка зупинилася як укопана: саморобна нагайка випала з її рук, а вона сама повалилася лицем в кров, наче пронизана стрілою. Вона чекала цих слів довгих п’ять років — цієї сили почуття, яким Торвіг мав заплатити їй за її любов, її жертву собою заради нього. Ну що ж — він не зміг би сам прокинутись до цієї любові — вона вибила її у нього, силою, вона сильніша фізично: і це вся влада, вся — він буде любити її, буде, буде поважати її, вона більше не буде перед ним принижуватися, до нього підлещуватися — ніколи: і чим більше вона буде сувора з ним, тим більше він буде любити її, тим сильніше.

Тепла і липка кров, тепле рідне тільце — Домініка лежала на підлозі, вткнувшись обличчям в рідне тільце, вона ніби забулася. Час від часу на неї находили напади жахливого каяття — і тоді вона цілувала Торвіга, закриваючи очі, притискаючи його до себе: вона не могла бачити того, що зробила з його тілом. Але дивно — до неї жодного разу не прийшов страх, що син може не прокинутися, жодного разу не виникло бажання привести його до тями. Всі речі навколо кружляли, як у повільному вальсі, і разом з ними кружляла і вона, безумна: можливо, її заспокоювало сопіння Торвіга; їй здавалося, що він просто заснув. Він справді спав, іноді нервово здригаючись під її руками.

У цей час подзвонили у двері, і Домініка зірвалася, як ошпарена: їй і в голову не могло прийти, що є, існує якийсь зовнішній світ, ще якісь люди, крім неї і Торвіга.

Вона побігла у ванну, наспіх обмила обличчя від крові і пішла до дверей.

На порозі стояли кілька людей і уважно дивилися на неї.

Доля