Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

березня 1940 р. Співробітники НКВС відразу не довідалися про те, хто потрапив до їхніх рук. Тільки в першій половині 1941 р. генерал був розпізнаний, переданий до Москви, де йому було запропоновано повернутися до Варшави, очолити тамтешнє польське антинімецьке підпілля та діяти на користь СРСР, але той відмовився[275].

Звістку про те, що майор Мацелінський згідно з розпорядженням полковника В. Жебровського очолив СЗБ-1, отримали в польських емігрантських урядових колах наприкінці квітня — початку травня 1940 р. Звідти вже 5 травня генерал К. Соснковський надіслав інструкцію до Львова, у якій ішлося про призначення Мацелінського виконувачем обов’язків коменданта Регіону № 3 з одночасним його підпорядкуванням командувачу Варшавського Регіону № 1 полковникові С. Ровець-кому. В інструкції також зазначалося, що забезпечення Регіону № 3 всім необхідним для проведення підпільної діяльності та підтримка зв’язку між ним і ГК СЗБ буде й надалі здійснюватися за посередництвом баз у Бухаресті та Будапешті.

Інструкція Головного коменданта СЗБ генерала К. Соснковського, який на той час разом з усім складом польського емігрантського уряду перебував на території Франції, вносила певну невизначеність у становище польського підпілля на західноукраїнських землях. З одного боку, Львів у всіх відношеннях мав підлягати Варшаві, а з іншого — мусив підтримувати постійний зв’язок за посередництвом баз із ГК СЗБ у Франції.

Позитивним в інструкції було те, що в ній приділялася значна увага питанню про необхідність об’єднання двох організацій СЗБ. У додатку до інструкції Головний комендант звертався до командувача СЗБ-2 (на той час уже до майора З. Добровольського) і наказував йому підпорядкуватися майорові Е. Мацелінському, а також діяти лише відповідно до директив останнього[276].

Питання про призначення майора Е. Мацелінського командувачем СЗБ і водночас виконувачем обов’язків коменданта Регіону № 3 було остаточно вирішено на вищезгадуваній конференції у Бєлграді, яка проходила з 29 травня по 2 червня 1940 р. Метою конференції було проаналізувати ситуацію, що склалася в окупованій Польщі, а також прийняти відповідні заходи, які покращили б умови існування та діяльності польських підпільників[277].

Присутній на конференції представник польської конспірації зі Львова нідпоручник Юліан Леп’янкевич («Юлек») повідомив, що майор Мацелінський відчуває себе деконспірованим, а тому просить дати йому дозвіл на негайну втечу до Румунії. На ці слова і прохання Мацелінського про дозвіл на втечу один з учасників конференції — заступник Головного коменданта СЗБ генерал Густав Пашкевич («Радван») — відреагував буквально так: «Корнель» (псевдо Мацелінського. — І. І.) мусить залишитися на місці. Не можна взагалі дезорганізувати роботу. Складається враження, що у людей на тих теренах не витримують нерви. Хай краще законспірується. Щоб полегшити йому роботу, вже підписано наказ про призначення Корнеля на посаду коменданта Регіону № 3 та підвищення його у званні до підполковника...»[278].

Після обміну думками делегати конференції дійшли висновку про доцільність призначення підполковника Е. Мацелінського на посаду командувача та підпорядкування йому всіх антирадянських підпільних організацій, що діяли на західноукраїнських землях, зокрема організації СЗБ-2.

Ми приділили стільки уваги цьому питанню лише тому, що останнє призначення, як уже було зазначено, найнегативнішим чином позначилося на подальшій конспіративній діяльності поляків у Східній Галичині та на Волині; а той факт, що співробітники НКВС через завербованого ними Мацелінського прагнули вплинути також на ситуацію в українському підпіллі, взагалі робить це питання одним із ключових у розумінні методів роботи радянських спецслужб із заарештованими конспіраторами. Опублікований у 2004 р. 3-й том спільної українсько-польської видавничої серії документів з архівів спецслужб цілком довів, що Мацелінський був завербований у Львові до співпраці з НКВС[279]. До того ж, як тепер з’ясувалося, Москва мала власну агентуру в Лондоні, впроваджену в найближче оточення генералів Сікорського і Соснковського[280].

Наприкінці червня — на початку липня 1940 р. органи радянської влади підготували і провели третю депортацію місцевого населення із Західної України, яка супроводжувалась черговими арештами. Під час нової хвилі арештів 22 червня за не до кінця з’ясованих обставин був заарештований черговий польський емісар, уповноважений Головним комендантом СЗБ генералом К. Соснковським до виконання особливих доручень, підполковник Станіслав Пстроконський («Стефан Лозинський»). Останній був відряджений із Франції до Львова ще у березні 1940 р. Коли підполковник опинився в НКВС, то дізнався, що там про нього, а також про мету його відрядження в Західну Україну знали майже все. Така поінформованість радянських спецслужб про діяльність паризького емісара зайвий раз кидала тінь на найближче оточення Головного коменданта СЗБ у Франції, яке, поза сумнівом, знало про місію Пстроконського[281].

У НКВС Пстроконському запропонували співпрацю, на яку він відразу ж погодився. Причиною свого арешту він вважав зраду Мацелінського, про якого у нього після спілкування у Львові з діячами обох організацій СЗБ склалося негативне враження. Уже після звільнення, в рапорті від 14 серпня 1941 р., Пстроконський так пояснював свою поведінку на допитах в НКВС: «... Коли мені