Читати книгу - "Samotni.com"

усі в класі на тебе дивилися? З таким захопленням, що тільки позаздрити…

— Нема чому заздрити, — говорить вона неохоче. — Я шкодую, що взагалі… що я дозволила себе в це втягнути…

— Як це шкодуєш? — у голосі Йоанни звучить обурення. — Ти попрацювала краще за цілий поліцейський відділок!

— Так, але вся ця справа… Я відчула себе трохи як Папроцька… Ніби і я не краща… — зітхає дівчина.

— Шкода, — Йоанна опускає голову. — А я гадала, що ти врешті дозріла до того, щоб поборотися за себе…

— То я мушу тебе розчарувати, — на обличчі Каї з’являється сором’язлива посмішка. — Ішлося не про мене. Це було справою нас усіх. І якщо так, то я вирішила, що мовчання — це такий самий злочин, як і крадіжка… Бачиш, яка з мене дурна героїня?..

— Ти крутіша, ніж я думала, — каже Йоанна серйозно. — І я, власне, збагнула, чому теж тобі заздрю…

— Ти — мені? — очі Каї здивовано округляються.

— Е-е, — починає пояснювати Йоанна. — Я заздрю тобі, що ти здатна стільки стерпіти, коли йдеться про тебе. Але не підеш на жоден компроміс, коли терпіти доводиться іншим.

— Де там! Це лише високі слова! — Кая намагається применшити захват Йоанни, знизуючи плечима, але їй приємно, що ця мудра, старша та вродлива дівчина говорить про неї з таким захопленням. Але насправді не сталося нічого особливого. Ну, може, хіба що ті привітання… Бо після всього скандалу до неї підійшло кілька однокласників. Навіть Адам. І розпитували про конкурс, а дехто навіть хотів побачити її твір. Вона принесе його завтра. Як-не-як, а її просили…

— А чого ти, Вікторку, так бігаєш коло мене, наче я хвора? І так рано вернувся з кіно… У мої часи після кіно хлопець ішов з дівчиною прогулюватися або в якусь кав’ярню. На якусь запіканку чи що. Дід твій, хоч і не був аж такий дженджик, завжди водив мене на сирну запіканку… А чим це тобі раптом ці меблі не вгодили? Переставляєш і переставляєш… Пильнуй, бо ще ніжки з крісел повідскакують. Вони й так тут про людське око… Хто це ще дзвонить у двері? — Старенька завмерла під пледом і з тривогою глянула на онука. — По двадцятій? Добра не жди…

— Не жди добра від гостей? — Віктор зиркнув на бабусю з удаваним осудом. — Зараз побачимо.

Варто було хлопчині відчинити двері, як у квартиру разом із прохолодним повітрям увірвалися гомін і шарпанина, а вже за мить у кімнату старенької набилися несподівані друзі.

— О Господи… — складала вона руки, немов у молитві. — Чи можливо це? У мене в гостях сестри Варміцькі? Як давно я не бачила вас, дорогі пані! І пан Станіслав! Та такий стрункий, як свічка! — хвалила вона пенсіонера-друкаря з сусідньої кам’яниці. — Очам своїм не вірю! Пан Бакулка? Я ваші туфлі донині… Ну не ношу, але так люблю!

Коли вона вітала всіх разом і кожного окремо, сестри нашвидкуруч накрили стіл із ранньою городиною і шинкою. Шимон, винуватець цієї метушні, за допомогою Віктора розставляв обладнання, а троє літніх чоловіків у святковому вбранні вмостилися поряд із бабусиним ліжком, блискаючи начищеними з цієї нагоди туфлями.

— Вікторку, а чим ми пригостимо наших улюблених сусідів? Відколи я закублилась у ліжку, то не можу й вийти, — зітхнула вона, винувато озираючись навсібіч.

— Сьогодні це ми пригощаємо любу нашу Настусю, — сказала нижча з двох сестер. — Календар так прямо і каже. І панові Шимонові спасибі, що не проґавив ваших іменин…

— Та я ніколи… Я про таке давно вже…

— Пані Анастасіє, — сказав Шимон, коли робота над сюрпризом завершилась. — Для нас це велика честь, що ми можемо на ваше свято зустрітися знову, як у старі часи. І за хвилю… ми переглянемо балет із нашими танцюристками. Мій батько зберігав копію запису в своєму броньованому сейфі. Колись, коли ви приходили до нас подивитися телевізор, я був молодий, щасливий і оточений справжньою близькістю… — Він зробив паузу, опановуючи зворушення. — Сьогодні я хочу пережити це ще раз. І, як зробив би мій батько, я приніс те, що треба. Для дам — м’ятного лікеру, а в нас, панове, є дещо міцніше…

Віктор вбирав кожну мить чарівного вечора. Бабуся, молодша на десять років від тієї вранішньої, сміялася і втирала хусточкою вологі від розчулення очі. Сестри Варміцькі (хоч вони й витанцьовують уже п’ять десятків років біля зеленої цибулі), виконали кілька піруетів, які пам’ятали ще з молодості. Але коли вони побачили на екрані свої стрункі фігури з минулого, то так зворушилися, що довелося рятуватися м’ятним лікером, який вони, самі не при собі, дудлили, наче воду.

— Це ж треба, що пані Каролова — Анастасія… — кивав головою вражений швець Бакулка. — Завжди була собі Каролова, а тут тобі маєш! А-нас-та-сі-я… Язик зламаєш, поки вимовиш!

— Як тобі свято? Бо мені чудово! — Шимон присів біля Віктора, трохи засапавшись. Він щойно закінчив танцювати з дружиною кравця Менджака. Він був схожий на маленького хлопчика, якого запросили на дорослий бал.

— Ви… крутий! Те, що ви зробили для бабусі…

— Але я зробив це і для себе!.. Я відчув себе, як удома. Ти знаєш, що це означає?

— Я знаю. Удома не почуваєшся самотнім.

— Атож, — Шимон споважнів і взяв за плече Віктора. — Часом я думаю, що наша з тобою самотність уже позаду…

— Відколи… від того дня, коли я вас зустрів. Так багато змінилося…

— А найбільше?

— Мої почуття. До