Читати книгу - "Дожити до весни"

торочила щось про чайлд-фрі – новомодний рух за бездітність, який стає дедалі актуальнішим, адже наша маленька планета вже перенаселена, земля не може всіх прогодувати, і це може призвести до її загибелі. Мабуть, це був якийсь завуальований натяк. Зате комендант, Лідія Трохимівна, прозвана тіткою Льодею, яка милостиво дозволила необачній студентці перебути в гуртожитку літо, тепер щодня нагадувала про виселення, заводила співчутливі бесіди й радила, «по-материнськи, від щирого серця і з найкращими намірами!», відмовитися від дитини. У крайньому разі можна здати до будинку маляти з умовою, що колись, коли сама стане на ноги й облаштується в житті, забере її звідти.

Вона плакала й мовчала. Мовчала й подумки кликала Адама. Чекала на нього. Сподівалася, що ось якогось ранку прокинеться, а він поруч. Як тоді, коли вона грипувала. Та від Адама навіть звісточки не було.

За тиждень до початку навчального року, після чергової розмови про виселення (цього разу тітка Льодя оголосила суворий ультиматум), їй стало зле. Спустилася з другого поверху, щоб викликати «невідкладну», й у дверях наштовхнулася на Віктора. Тримав у руках важкеньку торбину, від якої струменів свіжий аромат стиглих папірівок. Слідом за Віктором зайшов незнайомець, якого однокурсник відрекомендував як свого двоюрідного брата Руслана. Віддалена подібність доводила, що вони й справді родичі, але Русланові десь під сорок – майже вдвічі більше, ніж Вікторові. Він, як з’ясувалося, давно працює фінансистом на одному з найбільших підприємств Луцька, має зв’язки з начальством, приятелює з потрібними людьми, от Віктор і попросив його допомогти з кімнатою в заводському гуртожитку.

Мабуть, Руслан багато чув про неї від свого до безтями закоханого брата. Нічого не розпитував, окинув з ніг до голови зацікавленим поглядом і підбадьорливо посміхнувся:

– Не дрейф, мала! Ніколи не буває так, щоб ніяк.

Вони відвезли її до жіночої консультації, лікарка дала направлення до пологового будинку – на збереження. Віктор попрощався і як у воду впав – не приїжджав, не писав, не телефонував. Руслан провідував майже щодня, приносив фрукти, про щось таємниче перешіптувався з акушеркою та медсестрами. Сусідки по палаті пасли його заздрісними поглядами: який статечний і турботливий чоловік!

Іриска народилася в середині вересня, семимісячною. Треба було залишитися ще майже на півтора місяці, щоб дівчинка набрала потрібну вагу.

Руслан приїхав забирати їх на таксі, з квітами для молодої мами та шампанським і коробкою чорносливу в шоколаді для медперсоналу.

Була впевнена – їде до кімнатки заводського гуртожитку, про яку ще в серпні домовлявся з Русланом Віктор. Приїхала ж до просторої двокімнатної квартири чеського планування, щойно обставленої новенькими меблями. Диво мало просте пояснення. Наприкінці вересня на заводі розподіляли житло в новобудові. Руслан Шутко нарешті повинен був отримати в ньому однокімнатну малометражку, та оскільки старий парубок не тільки несподівано для всіх одружився, а ще й став батьком, йому виділили повнометражну двокімнатну «чешку». Звісно ж, довелося документально оформити, так би мовити, узаконити їхній шлюб. Робилося все в авральному порядку, щоб не перехопили квартиру бажаючі, яких було чимало, породіллю турбувати й смикати з лікарні не хотілося… Словом, перед законом вони тепер чоловік та дружина, і плювати йому на її минуле, на те, з ким вона була й хто від неї дременув світ за очі, намастивши п’яти волинським салом, а Іриска – Ірина Русланівна Шутко, його донька.

Щовихідного він котив перед собою візочка з дитиною й аж розцвітав, коли чув похвалу на свою адресу від усюдисущих сусідок. Вони вже кілька років діставали Руслана своїми присікуваннями, від яких його мало не тіпало. Чому не одружується? Чому ніяк пару не вибере? На заводі ж он скільки молодичок самотніх, ощасливив би котрусь, бо для дівчат уже, мабуть, застарий.

– Старий чоловік – як витримане вино: що більша витримка, то вища ціна, – віджартовувався.

– Витримане чи скисле? – чув у відповідь іронічне.

Дурепи! Як він їм усім носа втер! Тепер на інший лад заспівали: яка дружина молоденька, яка дитинка гарненька, яка квартира чепурненька. Еге ж, тепер у нього все як у людей. Він такий, як усі. І хай лише хтось посміє щось натякнути…

Повертався додому, відносив Іриску до мами в одну кімнату, сам лягав на диван в іншій. У день зарплати виділяв частину грошей на продукти й щовечора перевіряв витрати – змушував записувати до спеціального зошита все до копієчки. Був незадоволений, якщо якусь покупку вважав зайвою або задорогою. Дорікав навіть за трикопієчну газировку з автомата – могла б випити склянку води й без сиропу, за одну копійку, ще не відомо, який той сироп…

Влітку надумала влаштувати Іриску в ясельну групу – академвідпустка закінчувалася, у вересні на заняття. При заводі є відомчий дитсадок, може, Руслан поговорить із кимось, замовить слово?

– Із дитсадком проблем не буде. Для доні Руслана Шутка завжди місце знайдеться. Але інститут… Він тобі треба? І на заводі робота знайдеться. Не захочеш у цеху, доберемо щось в адміністрації. Навіщо вчитися, щоб потім копійки отримувати? Такої зарплати, як на виробництві, у школі ніколи не будеш мати. А хочеш, побалакаю з начальником і дамо тобі направлення на бухгалтерські курси, за шість місяців будеш у нашому відділі молодшим спеціалістом. Теж непогані гроші платять, і перспектива є.

– Хіба все вимірюється грошима?

– А чим же? – здивувався Руслан. – Світом правлять гроші. І ніколи ще правителем не був той, у кого в кишенях вітер свище.

– Я ж не про правителів…

– Кожен кимось управляє, різниця тільки в масштабах – можна всією країною, можна областю