Читати книгу - "1918. Місто надій"

134
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 70
Перейти на сторінку:
шафи. Їй так хотілось заспокоїтися, адже немає нічого нестерпнішого, ніж очікування в нездійсненності надій. Хто зміг пережити свою віру й залишитися живим? Кожної хвилини їй здавалося, що їхня витівка провальна і червоні насправді не залишили міста, а десь іще нишпорять підворіттями. І Маруська, яка пішла вже так давно, опинилась у кігтях червоноармійців, котрі (о жах!) побили її прикладами й скинули мертве тіло зі сходів. Такі страшні думки лізли до голови, такі химерні образи поставали перед Ганною Дмитрівною, ніби примари, і втомлена від праці та власних переживань жінка сіла в потерте бордове крісло. Вона дивилась на двері й прислухалася. Дитина припинила плакати, і ця страшна тиша виявилась такою важкою, такою густою! Вітко й з місця не могла зрушити. Вона довго сиділа так, не рухаючись, ніби очікуючи на вирок.

Голосне рипіння дверей – і Ганна Дмитрівна моментально скочила на ноги. Ці секунди були подібні до кадрів першого кіно – з ривками й паузами. До кімнати зайшла Маруська. Вона ступила два кроки – і зачинила за собою двері. Це було все – нікого з нею не було.

– Що сталося? Де Павлик? – схвильовано мовила Ганна Дмитрівна.

– Ох… Їй-богу, не було нікого. Чекала я в квартирі, чекала, виглядала, питала у двірника – чи не з’являвся колишній хазяїн. Ні… ні… – глухо відповіла Маруська.

Їй хотілось якось пом’якшити тугу, мовити якісь слова втіхи. Але, на жаль, жодне з цих слів не спало їй на гадку. Ох, які ж великі муки жінок, що так рано стали вдовами! Вони ж іще такі молоді! Такі гарні й соковиті! Смерть торкнулася їх своєю кістлявою лапою, провела по обличчю холодною долонею, змусила відчути запах смердючого лахміття, що звисало з її кісток. Так тяжко жити після цього! Так, ніби людина вмирає разом зі своєю другою половинкою, і щоб жити, їй знову треба народитися.

Ганна Дмитрівна впала в крісло. Відчай засмоктав її, ніби вир. Туга заповнила тіло так щільно, що гіркота проступила на устах. Немає, немає більше сподівання на час, який може все виправити. Те, чого вона найбільше боялася, сталося. Загинув, загинув… Та й не дивно, бо вижити там, у кривавій бані, винести свою плоть неушкодженою – це схоже на диво.

– Я… Може ще… Треба трохи… Може… – Маруська намагалася щось сказати, але не могла дібрати слів.

– Як же тепер жити… Як? Як? – повторювала Ганна Дмитрівна.

Уся її недавня стійкість, усе її тверде бажання вижити за будь-яку ціну, дочекатися Павлика зруйнувалося в одну мить. Ох, як же важко це прийняти. Як боляче!

Ганна Дмитрівна опустила очі й дивилася в одну точку на підлозі, ніби довкола не було нічого, сама лише порожнеча! Так, порожнеча й самотність – це все, що було навколо неї…

Цієї ночі Вітко довго не могла заснути. Вона крутилась у ліжку, вставала, підходила до матінки, тримала її за кістляву, тендітну руку, ніби намацувала пульс. «Матінко, моя матінко! Як же болісно! Яка важка ця туга, немов граніт. Якби ж і мені не бачити й не чути, стати ніби камінь! О Господи, зроби мене бовваном – ні мертвим, ані живим… Зроби мене такою, як ти, матінко, моя матінко… Умертви мою плоть, адже душі в ній тісно. Випусти мене на волю…» – Ганна Дмитрівна плакала, плакала. Ніхто не міг її втішити, як ніхто не здатен ніч перетворити на день. Вона була сама, і ця самотність страшніша за смертний вирок. Тихо, безгучно жінка проливала сльози, допоки знесилена, сидячи біля матусиного ліжка й поклавши голову їй на постіль, не заснула глухим сном.

Гучний стук пробудив Ганну Дмитрівну. У двері тарабанили. Прокидаючись, обводячи кімнату ще сонним поглядом, жінка намагалася зрозуміти, що відбувається. Стукіт повторився. У нічній тиші ці звуки здавалися подібними до грому. Швидше до вітальні! Там уже стояла заспана Маруська зі скуйовдженим волоссям. Вона вслуховувалася, намагаючись зрозуміти, скільки чоловік там – за дверима.

– Боже, певно, це червоні… – прошепотіла Ганна Дмитрівна.

Страх опинитися знову в полоні у Примакова примушував її тіло тремтіти, ніби в лихоманці.

– Невідомо… Червоні… Звідкіля вони тут? – Маруська намагалася сказати щось, щоб підбадьорити подругу.

Однак вона й сама дуже злякалася, бо й справді, може, не всі більшовики полишили місто… Стукіт настійливо повторився.

– Що робити? – голос Ганни Дмитрівни тремтів. Їй здавалося, що розправа близько, і єдине, чого вона бажала – швидше покласти край своїм мукам.

– Відчиніть! – крикнув хтось за дверима.

Наповнені по вінця хвилюванням, жінки ще дужче злякалися. Так би й застигли – то, гляди, і врятувались би, вирвалися б неначе з геєни огненної. Та де там! Під владою якогось невідомого чуття Маруська ступила два кроки до дверей, дала знак Ганні Дмитрівні, щоб та сховалася в спальні, але жінка тільки втомлено відступила трохи вбік. «Якщо Павлика немає на світі, то навіщо мені тепер жити! Дочекатися тільки, коли матінка віддасть Богу душу, і спочити навіки разом із нею!» Вони дивилися на двері, а потім Маруська нарешті відчинила їх, ніби вхід до підземелля. Що має статися – того не минути!

І на порозі став Павло Гаврилович.

Життя схоже на блискавку – кожен її спалах здатен як налякати, так і осяяти. Мабуть, так думав би якийсь випадковий перехожий, якби став мимовільним свідком сцени прибуття українського офіцера. Він стояв у брудній шинелі. Його обличчя було вкрите яскраво-червоними плямами незагоєних ран. У волоссі засохли пісок і глина. Руки в чорній землі. Його очі – ніби два пересохлі озера. Як же він постарів! Змарнів, схуд. Вимучений багатотижневими переходами, пораненням, битвами, перед жінками стояв полковник української армії, якого ще хвилину тому вважали загиблим. Ганна Дмитрівна зойкнула, заточилася – вона подумала в ту

1 ... 50 51 52 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"